погляд, обер-прокурор та Синодальні члени усвідомлювали, що в українських парафіях сила закону про заборону обирати священнослужителів діє слабко. Проте тривалий час така ситуація допускалась із розрахунку, що, по-перше південноукраїнський регіон малозаселений, позиції православ'я в ньому слабкі, разом з тим іновірні іноземні колоністи стрімко навертали місцеве населення до своєї релігії. Гальмувала процес оправославлення краю і пасивність священиків. На синодальний заклик, оголошений в усіх "Єпархіальних відомостях" пересилитись до новоутворених Таврійської та Херсоно-Одеської єпархій (навіть з обіцянками грошової компенсації дорожніх витрат), відгукнулось вкрай мало пастирів. Можна зрозуміти і небажання священиків облишати обжиті знайомі парафії та їхати в новий регіон, відомий складними кліматичними умовами, поширенням сектантства, у місцевість де потрібно заново засновувати господарство, знайомитись та розуміти характери нових парафіян тощо.
По-друге, в парафіях Київщини та Правобережної України взагалі, також склався ряд чинників, які змусили імперський уряд тимчасово пропускати повз увагу факти порушення церковного законодавства. Приєднані внаслідок трьох поділів Речі Посполитої землі Правобережжя виступали осередками католицтва (віросповідання польських та спольщених поміщиків та магнатів) та уніатства (особливо в прикордонних з Австрійською імперією районах). До середини 90-х років XVIII ст. на правобережних землях навіть не існувало самостійних єпархій, а парафії Волині, у статусі вікаріатства, до 1799 р. входили до складу Мінської єпархії. З метою послаблення невдоволення населення на новоприєднаних територіях, уряд допускав певну релігійну свободу.
По-третє, не останню роль в позиціях імперсько-синодальної адміністрації відігравали особисті настрої імператорів. Прихильність Павла І до неправославних конфесій та надмірне захоплення його наступника Олександра І містицизмом відіграли гальмуючу роль у вкоріненні організаційних засад державного російського православ'я в українських єпархіях.
Російська імперська інтеграція на парафіяльному рівні відбувалась суперечливо та непослідовно. Проблеми виникали не лише із-за складності цілей, які поставив імперський уряд: знищення релігійної ідентичності українців, їх денаціоналізацію, укорінення виключно однієї - синодальної моделі православ'я, але й з причин відсутності єдиного змістовного законодавства, в якому б одні настанови та накази не суперечили іншим. Юридичні колізії спричиняли надмірну бюрократизацію, розукрупнення духовних штатів, при низькій професійній придатності кліру. Разом з тим, російська імперська система видозмінила парафіяльний устрій. По-перше, регулярно провадились так звані розбори духовенства - заходи, спрямовані на регламентацію та обмеження зростання питомої ваги духовенства. Відповідні накази видавались у 1711 р., 1716 р., 1722 р. Особливо часто розбори відбувались за правління Анни Іоанівни (1730-1740) та в наступні роки. В українських єпархіях у цей час ще зберігались відлуння стародавніх традицій, до скасування Січі (1775 р.), ліквідації Гетьманщини (1782 р.), приєднання
Правобережної України (1791-1795) організаційна структура православної церкви ще не набула усталеності. Спостерігались не тільки національні, а й регіональні відмінності.
Синодальна інтеграція церковного устрою України методично набирала своїх обертів. Включення церковнослужителів до духовної верстви, максимальне обмеження права складення сану, регламентація чисельності духовенства, зведення нанівець регіональних відмінностей в організації духовних правлінь, секуляризація консисторій та загальна уніфікація церковної адміністрації сприяли укоріненню в свідомості пересічних українців імперських стандартів мислення, їх денаціоналізації, знищення національної релігії, історії, культури. Імперська політика мала відчутний успіх на єпархіальному рівні: переважна більшість архієреїв, вікаріїв, консисторських чиновників, що служили в українських єпархіях, були беззаперечними виконавцями імперських вимог. Архієреї, що очолювали єпархії, призначались царем, за поданням обер-прокурора виключно з числа ченців. Останні традиційно підкреслювали власну перевагу перед парафіяльним (білим) кліром. Проте свободи дій архієреї не мали. Всі їх рішення повинні були узгоджуватись з консисторіями та членами Синоду. На допомогу преосвященним в управлінні єпархіями призначались вікарні єпископи. Колегіальні єпархіальні органи - консисторії - виконували накази Синоду на місцях. У своїх діях вони керувались "Статутом духовних консисторій", прийнятим в 1841 р. Усунення мирян від роботи в органах церковного управління знижувало ефективність діяльності останніх.
На середній ланці церковного управління в Україні вже не спостерігалось такого одностайного дотримування імперської доктрини, що пов' язувалось, насамперед, з особовим складом цих установ. Протопопії, духовні правління, перейменовані згодом на благочинія, формувались з місцевого елементу, що зберігав пам'ять про стародавній церковний устрій, традиції, звичаї.
Найбільшого гальмування російська імперська інтеграція зазнала на парафіяльному рівні. Тут тривалий час синодальні вимоги стикались з непорозумінням та опором з боку віруючих. До середини ХІХ ст. в українських парафіях миряни намагались залишити в силі традиційний порядок обрання причту. Парафіянам вдавалось, хоча і не настільки результативно як раніше, впливати на призначення до них пастирів. Віруючі в парафіях, особливо на селі, зберігали пам'ять про традиційний церковний устрій, виборність священиків, соборноправ'я, богослужіння рідною мовою. Протягом першої половини ХІХ ст. уряд скасував право сільських громад обирати собі священика. До парафій стали призначати пастирів, що отримали освіту в семінаріях чи бурсах. Проте багато з них не розуміли свою паству, ставали чужими для віруючих, оскільки виконували урядові накази, ставали проводирями русифікації та винищення традиційної української обрядовості. Усунення мирян від участі в житті релігійної громади, нерозуміння священиками їх звичаїв, зростання плати за треби призводили до збайдужіння людей до РПЦ. При цьому вони щиро сприймали сакральний сенс християнського вчення та прагнули до традиційної церковної єдності і соборності.
Таким чином, упродовж XVIII - першої половини ХІХ ст. еволюція традиційного устрою православної церкви України відбувалась у напрямку, співзвучному розвитку української державності. Ліквідовувались