С. В. Ваврик

ОБРАЗ УКРАЇНИ В КОЗАЦЬКО-СТАРШИНСЬКИХ ЛІТОПИСАХ

Прикметною тенденцією розвитку сучасних гуманітарних наук стає дослідження уявлень про географічний простір у різних культурних контекстах, відтворення образів місцевостей і територій, вивчення ставлення місцевих спільнот до природного і соціального середовища, в якому живуть люди - носії певної культури [1, с.167]. Підґрунтям зростання інтересу до історії просторових уявлень є усвідомлення тієї обставини, що без детального вивчення уявлень людини про географічний простір неможливо зрозуміти механізми взаємодії населення з навколишнім середовищем. Саме сприйняття довкілля визначає просторову поведінку людини, в значній мірі - її господарську і культурну діяльність [2, с.170-171].

Географічні уявлення доби Середньовіччя і Нового часу були більше, ніж просто географія - як ми її розуміємо зараз. Це був, по суті, цілий світогляд, і структура географічного простору була в той же час і певною ідеологією. Образи простору були одночасно і образами часу, образами зрозумілого і ясного світоустрою. Аж до моменту оформлення географії як науки і винайдення чітких вимірювальних механізмів у картографії структура географічного простору залишалася клаптиковою, і мандрівник немов-би проковтував величезні відстані, описуючи лише свої зупинки у великих містах і селищах [3, с.13]. Кожна окрема група людей, об'єднана чи то спільністю соціального статусу, чи територією, чи професійним заняттями, формувала власний комплекс образів окремих географічних об'єктів, міст, місцевостей, що взаємодіяли, перепліталися, створюючи неповторну, унікальну картину світу, характерну лише для даної спільноти. В результаті в межах певної культури одночасно існувала величезна кількість ментальних просторів, що в сукупності, в значній мірі узагальнені і спрощені, витворювали спільні для всієї культури уявлення про навколишній світ. Фернан Бродель у праці "Що є Франція? Кн. 1. Простір і історія" саме через плюралізм просторових уявлень, а відповідно і плюралізм способів організації простору, дав таке визначення Франції: "Франція - це різноманіття" [4, с.56]. Таке ж визначення ми можемо дати будь-якій країні, що об'єднує різноманітні етнічні і соціальні групи людей, різні ландшафти і кліматичні умови - в тому числі й Україні.

В ХУІІ ст. на теренах сучасної України, де була відсутня міцна державна влада, не було чітких кордонів, меж адміністративних одиниць і володінь землевласників, де всі культурні ініціативи завдячували меценатству, - була відсутньою і офіційна "реальна" географія, яка б стандартизувала, впорядковувала суспільні уявлення про оточуючий світ. Але при цьому Русь славилася своєю вченістю завдяки ініціативі православної церкви в галузі освіти. Як свідчив Павло Алепський, що супроводжував антіохійського патріарха Макарія в Росію: "В землі козаків усі діти уміють читати, навіть сироти" [5, с.27]. А оскільки навчання велося на основі релігійних текстів, в уявленнях українців про організацію простору домінувала біблейська космогонія. Відповідно, характерними рисами українського світогляду ХУІІ ст. були надзвичайна забобонність, віра в існування краю світу, Боже провидіння, чудеса, надприродні явища.

В результаті синтезу реального простору, який людина споглядала щоденно, з місцевими, характерними лише для окремих спільнот, надприродними просторами, в які людина беззастережно вірила, формувався ментальний, народний простір. Крім міфічного був також і офіційний, геометричний простір, на який посилалися в діловодстві Гетьманщини і міждержавному листуванні. Більшість досліджень зосереджується саме на цьому останньому інтегральному, геометричному просторі, що демонструє уявлення всієї культурної спільноти. Тоді як ментальний простір лишається поза увагою вітчизняних, недослідженими є просторові уявлення окремих соціальних станів і груп Гетьманщини і зокрема козацтва.

Існує ще одна обставина, яка робить тему просторових уявлень українців барокової доби особливо привабливою: це була доба за якої усталилася масова практика вживання назви "Україна" замість традиційного "Русь". А збільшення кількості козацтва і території, на яких воно домінувало в ХУІІ ст., дивовижно співпадають з часом закріплення і ареалом поширення назви "Україна".

Прагнучи внести корективи і уточнити сучасне розуміння культурно-географічних процесів на українських територіях другої половини ХУІІ - початку ХУІІІ ст., ми спробуємо дати відповідь на наступні питання: де поширилася і наскільки вживана була назва "Україна" і по відношенню до яких територій і якої частини суспільства вона вживалася; як змінилися світоглядні орієнтири козацтва після успіхів Визвольної війни, в тому числі сприйняття України і сусідніх держав. Дані питання не нові в історіографії, і розробляються вони з початку XIX ст. [6-18] В тій чи іншій мірі проблеми семантики назви "Україна" торкаються усі автори синтетичних праць з історії України М.С.Грушевський [19], Д.І.Дорошенко [20], Н.М.Яковенко [21]. Але до сього часу факт поширення назви Україна постулювався, декларувався, констатувався, але не доводився, не аргументувався. Досліджувалася лише технічна сторона проблеми методами історичної географії [22-27], що ж до самого образу України, то він взагалі не досліджений. Під образом в даному випадку ми розуміємо елемент свідомості певного суб'єкта чи групи людей (у формі абстрактного поняття чи уявного зображення), пов'язаний з певною територією, а також із знаком чи словом, що позначає цю територію на мові, зрозумілій даному суб'єкту чи спільноті. Образ місця - це не лише його географічна характеристика, це сукупність всіх асоціацій і емоцій, що виникають у людини при згадці чи спогляданні даної місцевості.

Дана стаття побудована на аналізі козацько-старшинських літописів, тому що вони найбільш повно й широко відображають уявлення козацтва другої половини ХУП - початку