Литовські, але жодного разу не вказуються на кордон з Росією. На нашу думку, причиною цього є те, що українці в період Руїни не мали постійних воєнних конфліктів з росіянами, а прикордонні землі були малолюдними, тому Москва була зацікавлена в міграції українців, і потреби у визначенні чітких меж держав не було. Аналізуючи текст літопису, приходимо до висновку, що кордон пролягав десь між Путивлем і Конотопом, бо саме в цих містах зупинялися посли від Гетьманщини і Москви відповідно, а від Путивля - на південь до верхів'їв р. Коломака. Щодо Слобідської України, автор літопису недвозначно вказує, що це російські (московські) території: "...а инніе на кгрунтах московских слободи поосажовали..." [28, с.62]; але міста, осаджені на цих територіях, він називає українськими: "...Петро Рославец... пойшол на Москву у килькадесят коней, хотячи поддати Сатродуб, жеби зоставал як городи українніе московскіе: Суми и Рибное" [28, с. 123], тобто міста українські (населені українцями), що осаджені на московських теренах і знаходяться під управлінням Москви.
Найбільш складним є питання щодо південних меж України. Автор Літопису Самовидця жодного разу не згадує про їх існування. Той факт, що козаки вільно пересувалися між Україною, Запоріжжям і Низом, говорить про те, що в розумінні автора літопису чіткого південного кордону не було.
Україна для автора Літопису Самовидця - це перш за все люди, про що яскраво свідчить наступне місце з літопису: "...Бо цале отдал Україну, тоест людий тяглих, мещан..." [28, с.99], де автор, говорячи про Україну, має на увазі її населення. Тоді як Україна, як певний географічний простір, в літописі майже не відображена, вона постає перед нами як творіння людини, певне поняття з визначеним територіальним значенням, Україна - це заселені людьми міста, села, слободи. Образ України у Самовидця ненатуральний, в ньому відсутні ландшафт, клімат, природа. Автор орієнтується в просторі за населеними пунктами, які ми б визначили як міста-орієнтири - це, як правило, великі, старі, загальновідомі міста - Старокостянтинів, Кам'янець-Подільський, Київ, Черкаси, Полтава, Конотоп. При цьому рідкими є посилання на річки, урочища. Укаїна постає одноманітною, в літописі постійно фігурує лише одне означення місцевості - "поле", або "чисте поле", наприклад: "Пошол на Низ ку морю, на поля к Лиману..." [28, с.48], "А землею, полем..." [28, с.49], "Испоткавшися в полях, у урочища Жолтой води..." [28, с.49], "...беручися в поля ку Росаві" [28, с.50], "осаженноє будучи в степах..." [28, с.50]. В описах територій відсутні річки, балки, яруги, яким надано величезного значення в українському епосі, а також і в Літописі Граб'янки: "...Що лоза то й козак, а де байрак то по сто і двісті козаків там" [29, с.25]. Але з іншого боку визначення України як поля натякає на її безмежність, на відсутність меж і кордонів, на необмежені можливості в господарській діяльності.
Україна для автора Літопису Самовидця - це "наша земля", а лівобережних козаків він називає "наші войська", що вказує на прив'язаність до території, гордість своєю землею і співвітчизниками, але при цьому навряд чи ці відчуття можна вважати патріотизмом в сучасному розумінні слова. Автор лояльно ставиться до сусідніх народів, у нього відсутні негативні чи позитивні оцінки сусідніх держав. Знаходимо лише характеристики військ; так, татари - вправна кіннота, якої дуже боялися поляки, але при цьому зрадливі; поляки - колись "славні мужі", тепер втікають з поля бою і не тримають власного слова; високо оцінюється німецька піхота.
В описах подій автор Літопису Самовидця частіше всього посилається не на старі адміністративно-територіальні одиниці (воєводства, повіти), а на історико-географічні назви територій і на полково-сотенний поділ, що вказує на рівень сприйняття козацтвом польської, а пізніше російської адміністрацій. В літописі фігурують такі історико-географічні назви територій, як Брацлавщина, Вишнивеччина, Волинь, Забужжя, Задесення, Задніпря, Подніпров'я, Запоріжжя, Підгір'я, Полісся, Сіверія, Слобожанщина, Низ. Іноді згадуються повіти, наприклад Могилівський, Уманський, але частіше автор лише вказує на повіти не називаючи їх: "Мор був в Корсуні і по інших містах в тих повітах..." [28, с.64], в літопису є також посилання на воєводства - Київське, Чернігівське, Брацлавське. В той же час автор широко вживає назви полків. Схоже, що в побуті населення Гетьманщини для вказівки на якусь частину України переважно посилалося на полки як територіальні одиниці, тож можемо зробити висновок, що адміністративно-територіальні реформи Б.Хмельницького за малий проміжок часу були сприйняті українцями на ментальному рівні. Нові назви міст, вулиць досить повільно (протягом 1-2 поколінь) сприймаються людьми і побутують водночас зі старими, але в даному випадку бачимо, що сучасник самого Хмельницького надає перевагу саме полково-сотенному поділу при означенні територій.
У всіх трьох літописах ми зустрічаємо списки чи перерахування полків. Так, у Самовидця знаходимо вказівки на 24 територіальних полки: Київський, Білоцерківський, Животівський, Зінківський, Ічнянський, Іркліївський, Кальницький, Канівський, Корсунський, Лисянський,
Стародубський, Лубенський, Миргородський, Могилівський, Ніжинський, Паволоцький, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Уманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський, Гадяцький. За часів гетьманування Б.Хмельницького кількість полків коливалася від 16 до 20. В 1650 р. існували такі полки: Київський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Паволоцький, Уманський, Брацлавський, Кальницький (після 1653 р. Вінницький, у 1660-х об'єднаний з Брацлавським), Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський [30, с.398], тоді як інші