цього моменту чітко прослідковується, що для означення Лівобережжя автор вживає назву Малоросія (малоросійське гетьманство, малоросійське військо і ін.), а для означення Правобережжя - назву Україна. Після цитованого запрошення Дорошенка на Малоросійське гетьманство назва Малоросія вживається 16 разів, із них 15 в значенні Лівобережжя, в одному випадку не зрозуміло про які саме території йдеться; назва Україна після цієї ж події вживається 20 разів, із них 13 у значенні Правобережжя, у трьох випадках мається на увазі вся Україна (Гетьманщина) і в чотирьох випадках не зрозуміло, про які саме території йдеться. Тож можемо впевнено сказати, що згідно з уявленнями Граб'янки, в другій половині 1660-х рр. Україна фактично розділилася на Україну і Малу Росію, що було закріплено Андрусівським договором, і вже наступне покоління, що прийшло на зміну учасникам Визвольної війни, сприйняло цей факт і мислило себе як малоросійський-козацький народ, а Малоросію як частину Великої Росії. Значення малоросійський-козацький вжито не випадково, Г.Граб'янка сам говорить про українців, як про "народ малоросійський прозваний козаками" [29, с.15].
Для Г.Граб'янки Україна - це вже сформована держава, він говорить про неї нарівні з Польщею. Про це свідчать чисельні фрагменти з літопису: "У вас є Польща, а Україна нехай козацькою буде..." [29, с.53] - як бачимо, тут висловлюється претензія на незалежність України; далі автор вже говорить про Україну й Польщу нарівні "Поки житимуть Україна і Польща" [29, с.115]. В багатьох інших випадках Граб'янка говорить про Україну, як про самостійну державу: "...визволителем України...", "І думаєш, що збережеш Україну?", "Погрожував розширити межі (України) до Сяну і Вісли." і т. п. Сама ж Україна постає живою і мальовничою, чого тільки варте порівняння: "Бо й справді у тих великих степах немає ні доріжки, ні сліду, як у морі" [29, с.164], де український степ порівнюється з безкрайнім морем. Місцевість України у Граб'янки жива, а ландшафти реальні, літописець вживає такі означення місцевості, як поле, чисте поле, степ, "під бором коло озера", "гори й долина", "у яругу, прямо у хащі й болото", "їх селяни в лісі ловили" та ін. У Літописі Г.Граб'янки не вистачає лише одного: красномовних, меланхолійних описів місцевості, які присутні в Літописі С.Величка.
Говорячи про ті чи інші події, Граб'янка завжди вказує, в якій частині України вони відбувалися. Так, розповідаючи про Палія, він вказує, що той стояв на Поліссі; розповідаючи про Самусеве гетьманство, він вказує, що той зробив своєю резиденцією Вінницю на Подністров'ї. Тобто, уяві автора притаманним був не адміністративно-територіальний устрій, а народний, історичний, кожна з подій в нього прив'язана до котроїсь території, чи то до Подніпров'я, чи Волині, чи Полісся. В уяві автора Україна поділялася не на адміністративно-територіальні одиниці, як то повіти чи воєводства, нав'язані державою, які він майже ніколи не вказує, а на усталені, вироблені часом і традиційні історико- географічні області.
Майже увесь літопис розповідає про події, які відбувалися в Подніпров'ї, і лише зрідка фігурують інші історичні області. Це можна пояснити тим, що на той час основні події відбувалися саме на Подніпров'ї, де знаходилися резиденції гетьманів. Тоді ж, коли і на інших територіях відбувалися якісь вагомі події, автор обов'язково їх згадує. Так, в літописі згадуються Волинь, Полісся, Поділля, Забужжя, Подністров'я, Запоріжжя, Слобожанщина, Підгір'я.
Як і автор Літопису Самовидця, Г.Граб'янка надає перевагу полково-сотенному устрою перед поділом на воєводства і повіти для означення територій. В кінці літопису Граб'янки серед додаткових документів подано реєстр полкових міст і полковників, де їх нараховується 34, а саме Чигирин, Корсунь, Канів, Черкаси, Біла Церква, Паволоч, Лисянка, Торговиця, Брацлав, Вінниця, Могилів- Подільськи, Кальник, Животов, Кам'янець-Подільський, Київ, Переяслав, Іркліїв, Кропивна, Миргород, Полтава, Зіньків, Гадяч, Лубни, Прилуки, Ічня, Ніжин, Остер, Чернігів, Сосниця, Стародуб, Бихів, Овручов і Турів. Проте в даному випадку автор літопису має на увазі військові полки і не вказує, які із них були територіальними.
Літопис Самійла Величка було закінчено близько 1720 р. Він дійшов до нас в оригіналі і одному списку. Причину такої малої кількості списків, порівняно з Літописом Граб'янки, вбачають у громіздкості і змістовній перенавантаженості праці, через що мало хто брався її читати і переписувати (за обсягом праця С.Величка більше ніж в десять разів переважає праці Самовидця і Г.Грабянки, які приблизно однакові за обсягом). Достовірно відомо, що Величко помер 1728 р., рік народження визначають приблизно - 1670. Він походив з козацького роду, але не значного, тому що, як доводить це Л.Клепацький [32, с.26], після звільнення з в'язниці жив у маєтностях Кочубеїв, а значить, не мав своїх. Хоча, можливо, вони були конфісковані після його арешту. До 1705 р. С.Величко служив у генерального писаря В.Кочубея, а з 1705 по 1708 рр. працював у генеральній канцелярії. У 1708 р. Величка з невідомих причин було ув'язнено і лише в 1715 р. його звільнили. Вік Величко доживав у маєтностях Кочубеїв селах Жуки і Диканька під Полтавою, де і написав свої праці [33, с.5-7].
С.Величко був надзвичайною людиною для свого часу, характерною його рисою була всеохоплююча цікавість, він намагався не проминути жодної книги, що бувала на Україні, любив подорожувати. Так, у передньому слові