для С.Величка більш звичним є вживання для означення українських територій назви "Мала Росія", Самовидець використовує лише назву "Україна", а автор літопису Г.Граб'янки з початку літопису більше використовує назву "Україна", але з 1667 р. він вживає назву "Україна" для означення Правобережжя, а назву "Мала Росія" - для позначення Лівобережжя. Проте для всіх трьох авторів було характерним уявлення про Україну в складі Чернігівщини, Київщини й Брацлавщини. Отримані результати дають можливість внести деякі корективи в уявлення про зміни значення назви "Україна".
Спочатку (від перших письмових згадок про Україну до початку ХУІІ ст.) назва "Україна" вживалася лише в територіальному значенні для позначення середнього Подніпров'я. Поширення і усталення назви "Україна" у значенні української держави і українського народу відбулося у ХУІІ ст., в період максимального розвитку козацтва. Потрібно сказати, що в другій половині ХУІІ ст. існувала тенденція поширення назви "Україна" і на Західну Україну. Проте через смерть Хмельницького, який не встиг "розширити межі України до Сяну і Вісли", і через Руїну, вона не закріпилася на західноукраїнських землях [8]. На Західній Україні назва "Русь", як самовизначення, збереглася до початку ХХ ст. На території Гетьманщини слово "Русь" також було поширеним - і як назва українських земель, і як самовизначення, але головним носієм його були залишки полонізованої еліти, духовенство і міщанство. Назва "Малоросія" виникла в ХІУ ст. [19, с.2], і закріпилася за Україною [6, с.63-64], з середини ХУІІ ст.: спочатку у значенні всієї України (Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства), від Андрусівського перемир'я 1667 р. у значенні Лівобережжя, а з кінця ХУІІІ ст., після поділів Польщі, і у значенні Правобережжя з Волинню і Поділлям. Але ми стверджуємо, спираючись на результати нашого дослідження, що назва Малоросія з середини ХУІІ ст. використовувалася лише в офіційних документах, а остаточно закріпилася за Лівобережною Україною з початку ХУІІІ ст. і то лише серед еліти суспільства (старшини, духовенства, міщан). В Літопису Самовидця використовується лише назва "Україна", з чого ми робимо висновок, що спільнота людей ,серед якої жив і діяв Самовидець, користувалася також лише цією назвою для позначення Гетьманщини. Граб'янка і Величко представляють наступне покоління після Самовидця, при цьому Граб'янка є представником місцевої еліти (гадяцький полковник), а Величко - столичної, центральної (службовець Генеральної канцелярії). На їх прикладі ми можемо простежити темпи сприйняття українцями назви "Малоросія". Так, у Граб'янки з початку літопису домінує назва "Україна", а з 1667 р., в якому на його думку відбувся поділ Гетьманщини, для позначення Правобережжя вживається назва "Україна", а для позначення Лівобережжя назва "Малоросія". Тоді як у Величка ми бачимо повне семантичне злиття назв "Україна" і "Малоросія". Тож можемо підсумувати, що ХVІІ ст. стало ключовим моментом у змістовному оформленні звичної для нас назви Україна. Саме в цей період відбувається заміна загальної назви "Русь" на назву-самовизначення - "Україна". Назва "Русь" використовувалася переважно для визначення православної частини Речі Посполитої, тоді як назва "Україна" використовувалася для визначення козацької частини "Русі" - Київщини, Чернігівщини і Брацлавщини. Назва "Україна" з другої половини ХVІІ ст. домінує в джерелах, що мають козацьке (світське) походження.
Заміна церковних, християнських визначень територій, держав, народів на світські, народні є загальноєвропейською тенденцією. ХVІІ ст. - це століття барокко, головною ідеєю якого було поєднання ренесансної, античної культури (науковості) і середньовічної (схоластики, теологій), і саме науковість, світськість переважила християнську культуру середньовіччя. Так, саме в цей період поступово входить у вжиток вчене слово "Європа". Гуманітарне слово "Європа" заступає церковне поняття "християнський світ", за яким тисячі років використання, шість століть христових походів, емоційність і благозвучність. Близько 1620 року слово "Європа" кидається у вічі як незвичне, а вже близько 1750 року вираз "християнський світ" - це лише архаїзм. Сам сенс його змінився, воно перестало бути еквівалентним "Європі" [38, с.1]. Тож усталення назви "Україна" за територією Гетьманщини у другій половині XVII ст. є частиною загальноєвропейського процесу націотворення.
Джерела та література
Стрелецкий В.Н. Парадигмы геопространства и методология культурной географии // Гуманитарная география. - Вып.1. - М., 2004.
Замятина Н.Ю. Взаимовлияние образов географических объектов: постановка проблемы. - Вопросы экономической и политической географии зарубежных стран. - Вып.15. - М., 2002.
Замятин Д.М. Географические образы путешествий // Гуманитарная география. - Вып.1. - М., 2004.
Бродель Ф. Что такое Франция? - Кн. 1: Пространство и история. - М., 1994.
Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. - К., 1991.
Журба О. І. Журнальний період становлення української археографії // Архіви України. - 2002. - № 13 (249).
Мороз В. Походження назви "Україна" в світлі українського історичного фольклору // Другий міжнародний конгрес україністів. - Львів, 1994.
Барвінський Б. Назва "Україна" та її поява на Закарпатті в XVII ст. // Діло. - 1939. - 6 квітня.
Луцький Ю. Роздуми над словом "Україна" в народних піснях // Сучасність. - 1993. - № 8.
Рудницький Я. Слово й назва "Україна". - Вінніпег, 1951.
Кічак І. Україна - не окраїна // Визвольний шлях. - Кн. 6. - 1994.
Багринець В. Про походження національного імені українців // Науковий збірник Товариства "Просвіта" в Ужгороді. - Ужгород, 1996.
Шелухин С. Назва України. - Відень, 1921.
Анісімова Т. До історії назви "Україна" // Український вибір: Незалежна газета