Т. Г. Бобко

СІМ'Я ПРАВОСЛАВНОГО СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЯ В 20-30-х рр. ХХ ст.: СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

В історіографії суттєвими здобутками відзначаються дослідження соціальної історії 20-30- х рр. ХХ ст. Поряд з вивченням основних складових соціальної структури 1920-х рр. - феномену селянства, інтелігенції, робітництва [1-6], активізувалися студії з історії суспільного становища духовенства [7-10]. Насичене сучасне релігійне життя каталізувало пошуки правди про долю православного духовенства у період формування тоталітаризму.

У контексті актуальності розробок соціальної історії не менш важливим постає питання соціально- правового становища членів сімей православних священнослужителів. Серед публікацій з церковно- державних відносин, із соціальної історії зазначена проблема не стала предметом спеціального дослідження. Відсутність історіографічних доробок посилює необхідність розгляду становища членів сімей священиків в умовах змін соціально-політичної системи та руйнації традиційних духовних цінностей в 20-30-х рр. ХХ ст.

Висвітлення реалій повсякденності сімей священнослужителів вимагає розкриття таких питань, як працевлаштування, отримання освіти, користування іншими громадянськими правами членами сімей духовних осіб. У межах пропонованої статті спробуємо вирішити поставлені завдання.

Державно-партійна влада, керуючись класовим підходом, ставилася до духовенства як до експлуататорського прошарку населення та вважала його одним з головних ідеологічних суперників у боротьбі за вплив у суспільстві. Зарахування духовних осіб до "соціально-чужого" стану населення зумовило позбавлення духовенства виборчого права. За п. "г" ст. 4 Конституції УСРР 1919 р. на духовенство всіх віросповідань, як і колишніх поміщиків, жандармів, не поширювалося виборче право [11, с.275-281].

Більшовицька влада, перебуваючи під впливом революційної ейфорії, спочатку не надала політичного права членам сімей свого "класового противника". У Конституції 1919 р. оговорювалося, що члени родини священнослужителів, якщо вони "матеріально залежать або залежали від них", теж виборчим правом не користуються [11, с.275-281]. У результаті до кола позбавлених виборчого права осіб потрапили й ті члени родин священиків, які не могли отримувати самостійний заробіток через хворобу та інші незалежні від них обставини. У подальшому врахування цього фактора та відносна лібералізація церковно-державних відносин обумовили зміну редакції ст. 4 Конституції. За постановою ВУЦВК і РНК від 10 вересня 1924 р. виборче право не надавалося тільки дружинам священнослужителів [12, с.235-236]. Інші члени сімей священнослужителів юридично могли користуватися виборчим правом.

З часом влада усвідомила необхідність використання будь-яких можливостей для ліквідації впливу служителів церкви на суспільне життя, оскільки антирелігійні кампанії не відзначалися успішністю. Досягнення цієї мети вимагало усунення від виборчого процесу людей, близьких до священнослужителів. Наступна постанова ВУЦВК і РНК від 14 січня 1925 р. знову розширила коло осіб, позбавлених виборчого права. Ним уже не користувалися всі члени родин священнослужителів, які проживали разом з ним [13, с.41].

У Конституції УСРР 1929 р. про позбавлення виборчих прав членів родин священнослужителів нічого не зазначалося [14, с.513-532]. Тобто основний закон країни не позбавляв виборчого права родину духовенства, але фактично на місцях влада продовжувала керуватися постановою ВУЦВК і РНК від 14 січня 1925 р.

У черговій інструкції про вибори до рад і на з'їзди рад УСРР від 13 жовтня 1934 р. коло осіб, позбавлених виборчого права, залишилося незмінним - духовенство та члени їхніх сімей, якщо матеріально залежать від них [15, с.2].

Подібні постійні зміни порядку позбавлення сім'ї виборчого права, нечітке визначення категорії позбавлених осіб призводило до того, що в одних районах члени родин священнослужителів користувалися виборчим правом, в інших - його не мали. Питання надання політичного права на свій розсуд вирішували районні виконавчі комітети. Позбавлення виборчого права ускладнювало життя членів родини священика, створювало додаткові труднощі при влаштуванні на роботу, при одержанні посад та освіти.

Кодекс законів про народну освіту встановив перевагу для дітей робітників і незаможних селян у здобутті освіти. Необхідно зауважити, що навчання у 1920-х рр. було платним. Безкоштовно діставали освіту тільки діти безробітних членів профспілок, шкільних робітників, червоноармійців, міліціонерів, членів КНС, інвалідів війни, робітників і службовців, що одержували на 1925 р. заробітної плати менше як 15 крб. на місяць, а також повні сироти, вихованці дитячих будинків.

З представників другої категорії населення, до складу якої входили діти робітників і службовців, стягували за навчання дітей 2 % від зарплатні.

Власники й орендарі торговельних і промислових підприємств І та ІІ розряду, кустарі, ремісники, які не залучали найману працю, належали до третьої категорії населення і сплачували 2 крб. 50 коп. на місяць.

Зараховані до складу четвертої категорії населення власники й орендарі торговельних і промислових підприємств ІІІ розряду, кустарі та ремісники, які користувалися найманою працею, особи вільних професій (до цієї групи було зараховано і духовенство) і без певних занять щомісячно сплачували 3 крб. [16, арк.14].

За умови нарахування досить високої плати за навчання здобуття освіти дітьми священнослужителів стало проблемою для їхніх родин. З цього приводу священик Олександр Когодовський, який мешкав у с. Пенязевка Волинської губернії, у 1925 р. в листі Харківському виконавчому комітету (ймовірно, розраховуючи на справедливість керівництва у столиці) писав: "Плата за нравовчення наших дітей у сільській школі й утримання їх поза домом сьогодні такі, що про шкільну освіту можна тільки мріяти" [17, арк.135].

З листа Священного Синоду до ВУЦВК від 11 лютого 1924 р. дізнаємося, що дітей духовенства в окремих округах взагалі не брали до школи [18,