начальника Волинського Губернського жандармського управління, що баптистські зібрання в селі Холостне Житомирського повіту відвідували солдати 434-ї Подільської пішої дружини, котрі охороняли залізницю Коростень-Житомир. Поліцейський також відзначив, що з Житомира до села Холостне на проповідь приїжджав військовослужбовець М. Стесюк [11, с.155]. Повертаюсь в казарми віруючі як правило обговорювали почуте на служінні, і тим самим поширювали євангельські ідеї.
Частина віруючих-протестантів, мобілізованих до армії, відмовлялася від прийняття військової присяги, від використання зброї, посилаючись на релігійні погляди [15, арк.178, 188, 208, 253, 258]. Дослідник І. Опря, на прикладі типової долі одного із солдатів, яскраво показав, що навіть усвідомлення суворого покарання анітрохи не могло зламати переконань протестанта. О. Скориченко походив з села Копієвате Канівського повіту Київської губернії. З початком Першої світової війни його мобілізували до армії, але на фронті він відмовився стріляти в німців, мотивуючи свою поведінку релігійними почуттями. Влада розцінила його позицію як зраду Батьківщині. Проте навіть у в'язниці О. Скориченко не відмовився від своїх релігійних поглядів, про що промовисто свідчить його лист до батьків від 7 листопада 1915 р. У ньому він просив пробачення в батьків за свій вчинок і наголошував на тому, що як справжній християнин не може вбивати людей, оскільки це суперечило б вченню ІсусаХриста [11, с.70-71].
Подібна поведінка протестантів на фронті не могла не викликати резонанс. Намагання протестантів в будь-якій ситуації дотримуватися євангельського віровчення для інших солдат виявилося показовим прикладом незламної віри і непрямим засобом євангелізації.
Ще одним джерелом поширення євангельського віровчення стала діяльність книгонош, серед яких чимало було протестантів. Вони розносили духовну літературу у військових частинах, госпіталях. їх спілкування з солдатами мало позитивні наслідки в справі поширення протестантизму [15, арк. 108-119]. Для припинення впливу книгонош на свідомість солдатів владні структури відреагува- ти на вищому державному рівні. В указі Міністра внутрішніх справ від 18 травня 1916 р. наказувалося встановити нагляд за діяльністю книгонош, визначити їх віросповідання та "ставлення до сектантського руху" [15, арк. 106 а].
Полонені українці, перебуваючи в Німеччині, мали можливість почути євангельську звістку. Німецький уряд дозволив баптистським місіям говорити полоненим проповіді, поширювати Святе Писання. Професор Г. Домашовець встановив, що масовим розповсюдженням літератури з духовної тематики займалися баптисти з "Християнського трактатного товариства". В 1918-1920 pp. в 36 таборах в Німеччині проповідували Мартин Шмідт, Давид Бекер, Абрагам Браун й інші. Окрім того серед полонених було чимало протестантів, що поширювали Євангеліє. В таборах організовувалися громади, до яких приєдналися кілька тисяч чоловік [10, с.207].
В результаті почутого, спілкування з протестантами частина солдатів, які поверталися після війни, починали проповідувати Євангеліє в своїх селах. Тим самим вони сприяли організації нових громад в тих місцях, де люди ніколи не мали можливість чути євангельське віровчення.
У такий спосіб поширювалося євангельське віровчення по всій території України. Мешканці з села Нідєлково Савранського району на Одещині повернулися з німецького полону додому із сприйняттям протестантського віровчення. В спілкуванні односельчани переймали від них євангельські ідеї. В результаті утворилися громади церкви євангельських християн в Нідєлково, Гольмі, Пасат [16, с.8-12].
Поширення євангельського віровчення колишніми солдатами поклало початок заснування баптистської церкви в селі Раків-Ліс Камінь-Каширського району на Волині. В 1920 році прибув солдат на ім'я Арсень з полону в село Довга Нива. Про його повернення, що стало вирішальним для духовного життя односельчан та навколишніх сіл, саме так згадували в майбутній церкві: "Повернувся малограмотним, але приніс з собою невелику книжечку, яка називалась Євангеліє та пісенника" [17].
Посіяне євангельське вчення серед полонених українців, якщо не зразу давало результати, то проявлялося пізніше в 1920-ті pp. Цю тезу проілюструємо звернувшись до історії заснування на початку 1920-х pp. однієї з баптистських громад на Волині. В селі Левкові вже діяла баптистська громада. Одного дня прибуває до цього села мешканець із села Млинища і розповідає, що один із його односельчан, який рік тому повернувся з німецького полону, тяжкохворий, і "просить привезти йому пресвітера, а ми навіть і не знаємо, що це за слово пресвітер" [18, с.27]. Місцевий коваль відвів лєвковського мешканця до пастиря Пилипа Григоровича Косолапова. Пастир зразу ж погодився поїхати до хворого. По всьому селу розійшлася новина: "Степан привіз якогось пресвітера" [18, с.27]. Коли хворому сповістили, що до нього йде пресвітер, то він заспівав: "Христос воскрес із мертвих" [18, с.27]. Косолапов молився над ним ізапевнив, що Господь дасть йому здоров'я, якщо він буде сам вірувати. Незабаром хворий одужав, а після цього випадку в селі кілька родин увірували. Пізніше вже утворилися велика громада на чолі з тим хворим, що вперше почув євангельське віровчення будучи в німецькому полоні [18, с.27-28].
Війна створила умови для того, щоб українці, зокрема з Півдня, інших регіонів опинилися на Правобережжі і побачили, що в деяких місцях проповіді виголошуються протестантами українською мовою. Це теж виявилося одним із чинників поширення протестантизму. Православна церква мовою богослужіння визнавала лише церковнослов'янську або російську. В більшій своїй частині зрусифіковане православне духовенство не могло задовольнити потреби мирян, що прагнули служіння українською мовою. Використання в церковному вжитку протестантами рідної мови відповідало інтересам віруючих, які прагнули читати Біблію українською мовою та шукали більш близьких відносин