Таку ситуацію з формуванням нижчої частини кліру спостерігаємо і в іншій парафії Синодальної церкви у місті Запоріжжі. Особистісні конфлікти між церковною радою та кліром стали причиною прийняття радою ухвали про залишення протодияконом А. Шкребенком громади. Віруючі не погодилися з цим рішенням. Для кращого зображення обурення мирян з приводу звільнення та усвідомлення значення для них "гарного" диякона процитуємо думки віруючих, викладені у заяві до церковної ради: "не тільки звільнення, а добровільний відхід від громади такого зразковоблагочинного служителя церкви як А. Шкребенко для громади - великі збитки, його звільнення багатьох відштовхує, своїм благолєпним служінням, своїм могутнім басом, тільки закликав у храм віруючих, служив прикрасою богослужінь, ...ліпшого священика легше замінити, але такого диякона необхідно пошукати. Це - сором, ганьба, з нас весь округ буде сміятися, які ж ми християни, якщо такими людьми будемо нехтувати" [12.-Ф.Р.316.-Оп.3.-Спр.152.-Арк.42]. Віруючі (229 підписів під листом. - Т.Б.) заявили, що згодні прийняти диякона на власне утримання, але "виганяти його з громади не допустимо". Загострення відносин у громаді відбувалося в червні 1929 р., коли вже суттєво відчувався економічний тиск на все духовенство. Церковнослужителів обкладали непомірними податками, встановлювали завищену квартирну плату. Проте віруючі не побоялися взяти на себе всі витрати диякона, що безперечно свідчить про розуміння мирянами того, що без їхнього диякона рівень богослужінь не буде відповідати високим вимогам, спровокує відхід віруючих до парафій РПЦ.

Стрімке зменшення всієї духовної верстви, починаючи з кінця 20-х рр., створило для громади кадрову проблему: знайти хоч будь-якого священика, диякона для відправлення релігійних обрядів.

Соціально-демографічні зміни стосувалися і ще однієї категорії церковнослужителів - псаломщиків. На початку ХХ ст. псаломщики входили до складу парафіяльного духовенства. Вони мали певні обов'язки та права і становили окрему категорію населення. У післяреволюційне десятиліття відбулося поповнення лав псаломщиків передусім селянством та інтелігенцією. За опублікованими даними, кількість осіб, які почали працювати в церкві на посаді псаломщиків після 1917 р., на 1 січня 1927 р. по Артемівському, Білоцерківському та Харківському округам становила 37% [13.-С.238]. Темпи оновлення складу псаломщиків вже в другій половині 20-х рр. значно уповільнилися внаслідок посилення непримиримого ставлення влади до церкви та її служителів.

У 20-х рр. чітко простежується тенденція до зменшення кількості псаломщиків. Архієпископ УАПЦ Костянтин Малюшкевич весною 1928 р. на Великих Микільських зборах ВПЦР доповідав про зменшення кількості дяків. Архієпископ наголосив, що було легше знайти двох священиків на громаду, ніж одного дяка [14.-С.222]. Подібна проблема виникла у мирян Миколаївської парафії УАПЦ села Дерніківці Шевченківського округу. 9 березня 1924 р. загальне зібрання віруючих затвердило священиком І. Климонтовича, а питання обрання дяка так і залишилося відкритим [15.- Ф.Р.186.-Оп.2.-Спр.38.-Арк.44].

Інша парафія того ж округу також не змогла обрати псаломщика. Загальне зібрання доручило церковній раді, у разі, якщо не знайдуть "з місцевих громадян відповідної особи на дяківську посаду", звернутися з цією проблемою до окружної церковної ради у Богуслав [15.-Ф.Р.186.-Оп.2.- Спр.38.-Арк.48].

Аналізуючи статистичні дані кліру на вересень 1925 р., визначимо співвідношення священиків та псаломщиків в громадах УАПЦ. У Київській губернії на одного псаломщика приходилося три священики [9.-Ф.5.-Оп.3.-Спр.399.-Арк.9]. У Коростенському, Ніжинському округах псаломщики становили близько половини числа священиків [2.-С.144; 9.-Ф.5.-Оп.3.-Спр.399.-Арк.9]. В середньому по Волинській губернії на одного псаломщика приходилося 4 священики. У Новгород- Сіверському окрузі служили 14 священиків та 3 псаломщики. В 9 округах Харківської, Одеської, Чернігівської колишніх губерніях парафії взагалі не мали жодного псаломщика.

Обмірковуючи над причинами відсутності псаломщиків не можна не прийняти до уваги слушну думку І. Власовського, який вважав, що в УАПЦ питання обрання дяка ускладнювалося через вимогу співати українською мовою. Частина консервативно налаштованих дяків вважали тільки церковнослав'янську мову сакральною мовою. Окрім того, не вистачало богослужбової літератури українською мовою, що заважало бажаючим дякам переходити на українську мову [14.- С.222-223]. Отже, дяки, які не могли співати українською мовою, не влаштовували церкву, однією із засад якої І Собором УАПЦ проголошено українізацію церковного життя.

Однак зменшення чисельності дяків спостерігаємо і в інших православних церквах. Причина подібної тенденції вбачається у відмові дяків служити в церкві внаслідок антицерковних гонінь влади.

Саме антирелігійна політика влади зумовила тенденцію до зменшення кількості професійних псаломщиків. Церковнослужителі нарівні із священиками, ченцями зазнавали утисків з боку держави - від адміністративних до фізичних. Вихід із такої ситуації деякі служителі вбачали у відмові від церковної діяльності і тим самим залишали громади без спеціально підготовлених псаломщиків. Тоді церковне правління запрошувало на посаду псаломщиків мирян - релігійних селян, представників інтелігенції, обізнаних із церковною справою. Факти служби віруючих на посаді псаломщиків без реєстрації як служителів культу спостерігаємо в різних округах. Наприклад, селянин Василь Альохін, "як любитель церкви", з 1923 по 1925 рр. служив псаломщиком в Олексіївській церкві в селі Підстепному Олешківського району Херсонського округу [15.-Ф.Р.314.- Оп.1.-Спр.3.-Арк.73]. "Самостійним" дяком не був і Максим Шпеко (саме