Ймовірно, на зламі двадцятих і тридцятих років він подорожував. Потоцький відвідав зокрема Петербург, де був прийнятий царицею Анною Іоанівною як родич (через Салтикових). У 1732 р., після померлого без спадкоємців дяді Станіслава Потоцького, бельзького воєводи, взяв у свої руки, залишені йому у спадок, уманські володіння на Україні.

Біограф Потоцьких Антоні Хжонщевський наводить кумедний анекдот про те, яким чином Францішек Салезій став власником величезних земельних наділів, маленьким царком на Правобережній Україні.

«Салезій Потоцький став власником уманського маєтку не як спадкоємець, а отримав його як подарунок від свого дядька Станіслава, бельзького воєводи, який, у свою чергу, його теж отримав як подарунок від жінки Морштина, уродженої Калиновської. Салезій Потоцький під час царювання російської імператриці Анни відвідував царський двір і був прийнятий нею як член царської родини.

Повернувшись із закордонної подорожі у французькому одязі, він дізнався від одного монаха- реформата, який був довіреною людиною бельзького воєводи, що його бездітний дядько говорив про своє бажання, обминувши інших Потоцьких, віддати йому одному свою батьківську спадщину, коли б він не відмовився від національного одягу. Салезій після поради цього реформата з'явився до дядька, прибраний в польський одяг, і одразу ж отримав Уманщину» [4, с.44-45].

Зрозумівши, як вигідно ходити в жупані, Потоцький потім до кінця свого життя так його і не скидав, а також одягав свого єдиного сина у польське вбрання.

Таким чином утворилась потужна магнатська держава, зі своїм пишним двором у Кристинополі на Львівщині, де завжди крутилося багато дрібної шляхти, слуг та посіпак, відбувалися гучні з'їзди магнатства та створювались плани захоплення королівського трону. Королем Потоцький та його єдиний син так і не стали, натомість він нагромадив безліч посад та титулів, які робили його дуже помітною постаттю в тогочасній Польщі. Ротмістр та полковник коронного війська, староста бельзький, сокальський, гайсинський, звенигородський, ропчицький, грубешівський, барський та яблоновський, маршалок коронного трибуналу в 1734 р., воєвода волинський та київський, кавалер ордену Білого Орла - ось далеко неповний список звань та важливих посад, які отримав Потоцький.

Він мав власну армію, в склад якої входили піхота, драгуни, улани та козаки, керували нею офіцери державної армії, які отримували патент короля і дозвіл сейму на свої звання.

Ніхто не мав права в'їхати на подвір'я Потоцького в кареті, а повинен був виходити з неї та йти на подвір'я пішки. Коли ж Потоцький виїздив з палацу, то загін його армії ставав під брамою і на честь магната грали у труби та били в бубони. Піддані мусили стояти перед каретою на колінах з непокритими головами, доки Потоцький не проїде. Ніхто без його ласки не міг виграти жодного судового процесу, ніхто в воєводствах бельзькім, руськім (львівськім), волинськім та брацлавськім не міг без нього отримати значне місце, стати послом до сейму, депутатом, старостою, сенатором чи навіть єпископом [5, с.44-45].

Слід віддати належне Потоцькому в тому відношенні, що він міг бути і доброзичливим до своїх підлеглих, цінувати їх не тільки за вірну службу, але й за мужність, чесність та лицарство.

Володарю великих земельних наділів, які простягнулися від Польщі до Київщини та Брацлавщини, доводилось також бути хазяїном на цих землях.

Великою проблемою для нього, як і для інших магнатів тих часів, була проблема заселення земель достатньою кількістю робітників.

Тому Потоцьким проводилась звична для магнатства політика створення «слобод», тобто надання певних пільг переселенцям. Це викликало протести місцевої шляхти, від якої заохочене селянство тікало на вільні землі, це створювало стан постійної громадянської війни між дрібними та великими землевласниками, де беззаперечна перевага була на стороні магнатів, бо вони і не цурались ніяких засобів для досягнення своєї мети, і мали їх у своєму арсеналі велику кількість.

До наших днів дійшов історичний анекдот про те, що неподалік від Тульчина було старовинне село, власник якого ні за що не хотів продати його Потоцькому, котрий дуже хотів його придбати, бо те село було вже оточене його землями. Якось Потоцький запросив власника села до себе у палац у Тульчин на гулянку. Той панок, звичайно, не міг у цьому відмовити такому великому пану і гуляв там цілу ніч. Коли ж він повертався до свого села, то ніяк не міг його відшукати. Тільки вранці він побачив, що за цю ніч його село було знищено, хати розібрані, люди перевезені у заздалегідь заготовлені місця, а саме місце розоране. Судовий процес проти всесильного Потоцького нічого не дав. Ще в середині минулого століття спадкоємці того пана мали на руках усі необхідні документи на цю власність, але щось довести та перемогти магнатів Потоцьких їм було не під силу [6, с.157].

Після смерті Августа ІІ Салезій був депутатом в період міжцарствування від бельського воєводства. На сесії 13 травна 1733 р. він добивався уточнення в проекті конституції пункту про присягу на виборність іноземця. Він став разом з усією сім'єю на бік Станіслава Лещинського і в його захисті приєднався до стихійної конфедерації в січні 1734 р.

На