Т.С. Геращенко

СПРОБА ПРАВОГО ПЕРЕВОРОТУ В УНР НАВЕСНІ 1919 РОКУ

Незважаючи на велику кількість робіт з історії української революції 1917-1920 років, сюжети, пов'язані з діяльністю національних поміркованих партій та організацій, що брали активну участь у зазначених подіях, вітчизняною та зарубіжною українікою представлені недостатньо. На початку минулого століття вони репрезентували правий спектр політичних сил в Україні. Усупереч модним тоді соціалістичним гаслам, праві пропонували цілком відмінну, альтернативну модель суспільного розвитку країни, в основі якої лежали реформи. Внаслідок ряду обставин цей курс не був реалізований, проте пропоновані ними заходи виведення держави з кризи та подолання внутрішньопартійних суперечностей залишаються актуальними й сьогодні. У сучасних умовах пошуку суспільного компромісу та злагоди набутий досвід державного будівництва заслуговує на увагу дослідників не лише в суто науковому, а в першу чергу практичному розумінні.

Традиційна уенерівська історіографія, представлена роботами Б. Мартоса [1], І. Мазепи [2], П. Христюка [3], О. Вишнівського [4], М. Ковалевського [5], О. Брика [6] М. Стахова [7] та інших, намагалася пояснити причини поразки визвольних змагань несприятливими зовнішніми обставинами та небажанням опозиції до співпраці. У руслі цієї традиції оцінювалася невдала спроба правих сил усунути від влади ліво-соціалістичний уряд Б. Мартоса, зроблена у Рівному 29 квітня 1919 року. Вказані автори називали її політичною авантюрою, державною зрадою, типовим проявом отаманії.

Проте серед сучасників виступу траплялися цілком протилежні оцінки. Поручик Генерального Штабу Армії УНР П. Єрошевич [8; 9], член "Братства самостійників" Р. Бжеський Псевдонім Р. Млиновецького [10], В. Тимошевський2 [11], О. Андрієвський [12] та інші учасники подій, які стояли в опозиції лівим, вбачали в акції правих чи не єдиний конструктивний шлях до порятунку держави. Розходилися сучасники й щодо визначення природи "отаманщини". У виникненні цього явища Д. Донцов звинувачував Директорію та ліві партії. За його словами отаманщина з'явилася "як наслідок отієї непевності й лівизни в бік Москви, яку посіяв В. Винниченко" [13.-М/Ф.69012.-Арк.332]. Різнобій в поглядах та оцінках виступу пояснювався переважно тим, що безпосередні свідки, які зробили першу спробу переосмислити та проаналізувати набутий досвід, належали до різних політичних напрямків. Через ідейні розбіжності вони не змогли подолати певні стереотипи й упередженість.

За радянських часів політична заангажованість і заідеологізованість також унеможливлювала об'єктивне вивчення партійно-політичної історії. У виборі тематики пріоритети надавалися дослідженню діяльності комуністичних партій. Стосовно національних "непролетарських" партій, особливо правих, усталеною була думка, що вони "не мали власної історії"; сюжети, пов'язані з ними, розглядалися побіжно. Із середини 80-х років минулого століття й особливо з проголошенням незалежності України ситуація змінилася на краще.

У сучасній історіографії з'явилося чимало робіт [14; 15; 16], у яких висвітлено різні аспекти діяльності українських національних партій та організацій у період визвольних змагань 1917-1920 років. Проте ряд важливих моментів діяльності національних партій, у тому числі й спроба квітневого перевороту, розглядаються дослідниками побіжно, хибуючи на спрощені однобічні оцінки. Спробу дистанціюватися від усталеної традиції зробили лише Т. Осташко та М. Стопчак [17].

Серйозною перепоною до об'єктивного висвітлення подій був брак документальних джерел. В умовах військового часу багато з них загубилося, інші осіли в зарубіжних архівах та приватних колекціях. Останнім часом, завдяки поверненню окремих колекцій до вітчизняних архівів, історики здобули можливість залучити раніше недоступні джерела. Для вивчення нашої теми особливий інтерес представляють колекції мікрофотокопій документів з Національної бібліотеки Варшави, передані кілька років тому Центральному державному історичному архіву м. Львова. Серед них слід відзначити колекцію № 9. Матеріали архіву Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, серед яких знаходимо документи з особистого фонду прем'єр-міністра уряду Є. Архипенка [13.-М/Ф.79910], щоденник одного з ад'ютантів Ставки Армії УНР з аналізом політичної ситуації в Україні напередодні виступу, спогади Миханька "Оскілко і "Чорна Рада" [13.-М/Ф.69012] тощо.

Не менш важлива інформація міститься в матеріалах Львівського наукового товариства з вивчення оборони Львова та Південно-східного воєводства у 1918-1920 рр. - Ф.257 Державного архіву Львівської області [18]. У зазначеному фонді зберігаються копії телеграм В. Оскілка до вищих урядових осіб Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗОУНР [18.-Ф.257.-Оп.2.-Спр.1389] з приводу виступу в Рівному, різноманітні документи за підписом Г. Нянчура - Голови Надзвичайної Комісії Уряду УНР, створеної для розслідування справи [18.-Ф.257.-Оп.2.-Спр.1380] та ін. Цікаві подробиці акції правих партій знаходимо в матеріалах слідства у справі В. Оскілка та П. Болбочана, що зберігаються у фонді Державної Слідчої Комісії Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України [19.-Ф.2208.-Оп.1.-Спр.2].

На основі цих джерел автор спробував дати цілісне уявлення про події, які залишили глибокий слід в українській революції, з'ясувати мотиви виступу, його характер та наслідки.

Ситуація, що склалася в Україні навесні 1919 року, на думку сучасників, свідчила про наближення країни до катастрофи. Політична криза досягла свого апогею. З кожним днем посилювалось невдоволення в українському суспільстві, довіра до української влади катастрофічно падала, погіршився внутрішньо- та зовнішньополітичний стан, поразки на фронті поставили під загрозу існування Української держави. Директорія втратила майже всю територію України. Під її контролем залишалася лише Волинь, яка за відсутності чіткої військово-політичної стратегії також могла бути окупованою Детальніше про це див.: Геращенко Т.С. Причини виступу правих пратій в Рівному 29 кітня 1919 року // Наукові праці історичного