Перебіг подій різко прискорився після спроби лівосоціалістичних партій перебрати на себе всю повноту влади. 14 березня 1919 року в Проскурові представники трьох соціалістичних партій (соціалісти-революціонери, соціал-демократи-незалежні та соціал-демократи-центристи) уклали таємну угоду про демісію Директорії та створення Ради Республіки. Передбачався новий адміністративний поділ, запровадження на місцях Рад селянських та робітничих депутатів, ревкомів, проголошення диктатури трудящих мас, планомірний перехід до соціалістичного ладу з негайною експропріацією "нетрудової" земельної власності. Члени названих партій шляхом державного перевороту намагалися встановити радянські порядки в Україні. їхні дії спричинили кризу Кабінету С. Остапенка. Представники урядових партій відмовилися продовжувати свою роботу. Того ж дня вони звернулися до Директорії УНР з листом, у якому повідомляли про своє бажання скласти повноваження [13.-М/Ф.79910.-Ч.2.-Арк.8].

Остання відхилила це рішення. Вона визнала роботу уряду задовільною та переконала міністрів продовжувати виконання своїх функцій. Не зважаючи на те, що урядову кризу вдалося подолати, ліві готувалися до насильницького захоплення влади. 21 березня вони переїхали до Кам'янця-Подільського, який став політичним центром опозиції, та утворили Комітет Охорони Республіки. Останній проголосив Директорію скинутою. Наступного дня від його імені було опубліковано в пресі резолюцію з вимогою припинити бойові дії на фронті, що за тодішніх обставин означало відкриття його для більшовицької окупації України [19.-Ф.3563с.-Оп.1.-Спр.119.-Арк.10].

Виступ лівих партій викликав серйозне занепокоєння в українському суспільстві. З цього приводу лідери Української партії самостійників-соціалістів (УПСС) провели партійні наради в Здолбунові та Рівному. Обговорювався поточний момент та питання реформи влади. За першочергове завдання самостійники мали спонукати С. Петлюру до проголошення військової диктатури та створення з командирів армій Військової Ради. У зовнішній політиці вони прагнули до замирення з Польщею та встановлення контактів із західноєвропейськими країнами для боротьби з більшовиками. Водночас не виключалася можливість примирення з опозицією. В ім'я компромісу праві готові були поступитися місцями в уряді, сподіваючись на створення широкої коаліції.

29 березня 1919 року делегація самостійників-соціалістів у складі голови партії О. Макаренка, міністра морських справ М. Білинського, державного секретаря Д. Симоніва, командуючого Північним фронтом В. Оскілка передала проект політичної реформи Головному Отаманові. Він пообіцяв виконати їхні вимоги за умови, що решта членів Директорії зречеться влади. Тоді ж відбулася зустріч із С. Петлюрою В. Оскілка. Бойові заслуги та високий авторитет у війську надавали останньому впевненості в собі. Він відверто говорив про ситуацію на фронті, не приховував свого невдоволення окремими військовими командирами Генерального Штабу та загальнополітичною ситуацією в цілому. На його думку, у словах Головного Отамана відчувалася нещирість. Людина, яку В. Оскілко залишив у Здолбунові, підтвердила його підозри у змові С. Петлюри з лівими. Пізніше, згадуючи про цей епізод у брошурі "Між двома світами", командир Північної групи зазначав, що останній, обманюючи делегацію самостійників-соціалістів погодженням на диктатуру, йшов на впровадження соціалістичного ладу, готував новий соціалістичний кабінет із лідерів партій, що 22 березня в Кам'янці-Подільському вчинили переворот... [20.-С.38]. Замість того щоб зайняти тверду позицію стосовно ініціаторів виступу, Головний Отаман пішов на суттєві поступки.

Кам'янецькі події стали початком незворотної ланцюгової реакції з непередбаченими наслідками для української держави. Політичний провід виявився безсилим змінити ситуацію на краще.

Навесні 1919 року праві все більше почали звертати увагу на галичан, сподіваючись на їхню підтримку. Наприкінці березня О. Андрієвський відправився до Станіслава. Під час переговорів із членами Державного Секретаріату він намагався застерегти галичан "від негідної дружби" з представниками лівих партій [13.-Ф.581.-Оп.1.-Спр.23.-Арк.15]. Однак його місія закінчилася невдало.

Зі Станіслава О. Андрієвський виїхав на фронт до Рівного, де на той час перебувала група

Оскілка, і зустрівся з членами УПСС. Усвідомлюючи небезпеку, до якої може призвести зміна уряду, він сподівався за допомогою правих переконати С. Петлюру та А. Макаренка відмовитись від подібного кроку. Про це йшлося на нараді з самостійниками. Серед шляхів подолання політичної кризи учасники не виключали можливості застосування сили. Як пізніше свідчив лідер партії самостійників-соціалістів О. Макаренко, О. Андрієвський віддав наказ В. Оскілку "розігнати цю авантюристичну групу" [13.-Ф.581.-Оп.1.-Спр.23.-Арк.12]: малися на увазі учасники кам'янецького виступу, які вирушили до Здолбунова, у ставку С. Петлюри.

За кілька днів до затвердження складу нового Кабінету Міністрів Є. Архипенко спробував переконати Головного Отамана в недоцільності та шкідливості подібного кроку. 2 квітня він надіслав телеграму С. Петлюрі з проханням зустрітися і переговорити з ним від імені інших членів Директорії - О. Андрієвського та Є. Петрушевича, які засудили кам'янецький виступ лівих і позицію Головного Отамана щодо його учасників. На думку М. Стахова, конституційний вихід мав бути у визнанні

Петлюрою та А. Макаренком волі більшості членів Директорії. Розв'язання міжпартійних суперечок вимагало створення коаліційного уряду, тобто виділення офіційних місць для лівих партій у Кабінеті С. Остапенка. Головний Отаман обрав інший шлях. 9 квітня 1919 року в порозумінні з двома членами Директорії А. Макаренком та Ф. Швецем він призначив новий уряд.

Оцінюючи ситуацію, що на той час склалася в Україні, заступник прем'єр-міністра попереднього Кабінету Є. Архипенко зазначав, що "зміна уряду все перевернула і спричинила до остаточного краху надій на Антанту" [13.-Ф.79909.-Ч.1.-Арк.180зв.].

Призначення представників лівих партій на керівні посади в державі, яке