відбулося на початку квітня 1919 року, загострило й без того складне внутрішньо- та зовнішньополітичне становище. Роботу вищих органів влади було паралізовано. Директорія розкололася на тих, хто визнавав Кабінет Б.Мартоса (С. Петлюра, А. Макаренко, пізніше до них приєднався Ф. Швець), та опозиційно налаштованих до нього (О. Андрієвський та Є. Петрушевич). Сучасники небезпідставно зазначали, що на той час фактично існувало дві Директорії. Виявивши остаточну неспроможність до співпраці, її члени вдалися до неприхованої ворожнечі та взаємних звинувачень.
У не менш складному становищі опинилася виконавча влада. Майже до кінця квітня в Україні діяло два уряди, кожний з яких не визнавав один одного. Кабінет С. Остапенка, ігноруючи рішення про відставку, ще певний час залишався в Рівному і продовжував свою роботу. Його члени видавали офіційні інструкції та постанови, іменуючи себе міністрами. Одночасно діяв уряд Б. Мартоса. Праві вважали його незаконним й відмовилися передавати справи. Призначення нового Кабінету вони сприймали як засіб усунення від влади, припинення переговорів з Антантою, замирення з Радянською Росією, повернення до "більшовицьких експериментів" в економічному та політичному житті.
Останні вважали, що до офіційного визнання нового уряду рештою членів Директорії мають цілком легітимні підстави продовжувати діяльність [13.-Ф.79910.-Ч.2.-Арк.15]. 10 квітня О. Андрієвський надіслав телеграму Є. Архипенку, у якій вимагав "керування міністерством залишати за собою і нікому не передавати" [13.-Ф.79910.-Ч.2.-Арк.22]. Така пропозиція була ухвалена Радою Народних Міністрів, що належали до уряду С. Остапенка.
Зміна уряду визначила подальший хід подій. Стосунки в середині виконавчої влади складалися за принципом перетягування ковдри. Обидві сторони намагалися заручитися підтримкою галичан. З цією метою заступник голови та міністр народного господарства в уряді С. Остапенка І. Фещенко- Чопівський виїхав до Станіслава. Він мав зустрітися Є. Петрушевичем і представниками Державного Секретаріату ЗОУНР.
Ліві також розраховували на підтримку західноукраїнського уряду. У своєму листі до Голови Ради Державних Секретарів УНР І. Голубовича від 21 квітня 1919 року Б. Мартос скаржився на те, що М. Кривецький (член уряду С.Остапенка. - Т.Г.) і досі підписується як міністр фінансів, і просив вжити заходів для публічного повідомлення про зміну кабінету та особисто довести про це останньому [18.-Ф.257.-Оп.2.-Спр.1385.-Арк.2], В іншому листі до М. Кривецького прем'єр нарікав на штучно створені перешкоди, які унеможливлювали фінансову діяльність нового уряду. "Я не вірю, - писав він, - щоби була постанова Директорії про припинення постачання грошей до м. Рівного (де на той час знаходився уряд Б. Мартоса. - Т.Г.). Коли ж є вказівки окремих її членів, то необхідно їм пояснити, що це саботує державну роботу і що може дуже ускладнити справи й утворити конфлікт серед самої Директорії, бо більшість її відноситься до цього інакше. У всякім разі Кабінет Міністрів вживе всіх заходів, щоби гроші одержали" [18.-Ф.257.-Оп.2.-Спр.1385.-Арк.3].
Сподівання наддніпрянських політиків на підтримку галицьких колег не виправдалися. З поглибленням політичної кризи в УНР стосунки між її політичним проводом і керівниками ЗОУНР стали більш прохолодними Детальніше про це див.: Павлишин О. Об'єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. - перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2002. - Вип. 37. - Ч. 1. Президент Української Національної Ради Є. Петрушевич не приховував свого негативного ставлення до Головного Отамана як лідера УНР. Він указував на некомпетентність останнього у військових справах і переконував наддніпрянських міністрів передати командування військами УНР О. Грекову [21.-С.345-346].
Члени нового Кабінету Міністрів не мали популярності серед населення. Сучасники критикували невдалий особистий склад уряду Б. Мартоса, і самого прем'єр-міністра, а опозиційні партії відверто саботували його інструкції та постанови. Як свідчив командир Січових Стрільців Є. Коновалець, "роль Б. Мартоса в українській революції належить до найсумніших її сторінок". Він вважав його "головним винуватцем катастрофи державного будівництва та виновником переходу Галичан до Денікіна..." [22.-С.130].
Схожу характеристику членам нового уряду дав П. Єрошевич. "...В Сиротенка (військовий міністр. - Т. Г.) з Мартосом і їм подібним "державникам" того часу ще не вискочив із голови дурман безкрайого "соціалізму" з демократизмом, що перешкоджав їм мислити", - зазначав він [8.-С.65].
В унісон наведеним оцінкам висловлювався інший учасник подій, міністр преси і пропаганди в уряді С. Остапенка О. Назарук. За його словами, "... в тім уряді засідали переважно люди, які до ніякого, навіть звичайного діла не надавалися - і тільки. Декого з них треба було ще післати в школу, щоб навчився бодай згрубша того, що повинен знати кожний урядовець, не то ресортовий міністр і т.д. ...Відповідальність за цей кабінет паде виключно на Головного Отамана Петлюру" [23.-С.178- 179].
Це були неодинокі критичні зауваження на адресу уряду. Вони все більше переконували, що останній, не маючи належного авторитету та підтримки в суспільстві, виявився неспроможним налагодити ефективну державну роботу. Замість вирішення нагальних внутрішніх і зовнішніх проблем, які стояли перед урядом, його члени все більше втягувалися до міжпартійної боротьби та помсти до своїх політичних опонентів.
Урядові кола УНР побоювалися присутності війська В. Оскілка в Рівному, де на той час перебував кабінет Б. Мартоса. Прем'єр-міністр сподівався на замирення з командувачем Північної групи. 4 квітня 1919 року з цією метою до Штабу останнього прибули командир Січових Стрільців полковник