На думку правих, країна швидкими темпами наближалася до катастрофи. Відповідальність за це останні покладали на уряд Б. Мартоса та Головного Отамана. Вичерпавши легітимні методи боротьби, опозиція все більше переконувалась у необхідності усунути від влади лівих.

Наприкінці квітня склалися обставини, які підштовхнули її до такого рішення. В армії здійснювалися кадрові перестановки, у результаті яких замість досвідчених військових старшин на керівні посади призначалися люди без належного фаху і підготовки. На посаду Наказного Отамана було призначено генерала О. Осецького, відомого своїм неприхильним ставленням до самостійників. Серед сучасників він здобув собі славу "соціалістичного демагога" та "інтригана". Натомість, без будь-яких об'єктивних причин звільнено з посади начальника Штабу Північно-Західного фронту генерала В. Агапієва, який користувався величезним авторитетом та завдяки гарній фаховій підготовці вважався "найкращим старшиною" у війську.

Кадрові перестановки торкнулися також командувача Північної групи В. Оскілка. 22 квітня 1919 року Головний Отаман наказав усунути "небезпечного" командира та інших керівників штабу Північної групи з посад, призначивши на їхні місця вірних йому осіб. Дехто із сучасників, зокрема

Прохода, називали це розпорядження "найбільшим проявом отаманії"[24.-С.99]. Того ж дня надійшов наказ про відрядження В. Оскілка під Коростень для командування військовою операцією.

Петлюра розраховував на те, що, перебуваючи на фронті, той не зможе використати підлеглі йому частини в запіллі. Наказ викликав обурення у членів УПСС і військових. В. Оскілко вважав його образливим і відмовився у будь-якому разі виконувати. Він підозрював, що Головний Отаман свідомо відправляє його з міста. Тієї ж думки дотримувався Р. Млиновецький, який назвав намір С. Петлюри "абсурдним та невикональним" [10.-С.521]. Він вважав, що до звільнення В. Оскілка з посади командира Північної групи його спонукали не стратегічні, а цілком інші мотиви.

З цим важко не погодитися, якщо проаналізувати висловлювання Головного Отамана стосовно останнього всього лише місяцем раніше. Він високо оцінював організаторські здібності та військовий талант В. Оскілка. Про це, зокрема, свідчить зміст телеграми С. Петлюри від 23 березня 1919 року до Міністра внутрішніх справ. ".Група Оскілка, - говорилося в ній, - поповнена молодими формуваннями, несучи втрати людьми, серед важких обставин недостачі в предметах постачання, часто без чобіт і одяги, але з гарячою любов'ю до батьківщини, звільнила од ворога майже всю Волинь" [19.-Ф.Ю92.-Оп.2.-Спр.Ю.-Арк.63зв.].

Звинувачення у необ'єктивності Головного Отамана стосовно командирів, які знаходилися під впливом самостійників і стояли в опозиції владі, були неодинокими. Головна причина відправки згаданих старшин з Рівного пояснювалася тим, що місто, де перебував уряд Б. Мартоса, було у розпорядженні опозиції. Усвідомлюючи небезпеку від виконання подібних рішень, 24 квітня 1919 року остання на нараді ЦК УПСС прийняла рішення про негайне усунення від влади змовників, відповідальних за критичний стан, у якому опинилась УНР. Виступ було призначено на 30 квітня.

26 квітня С. Петлюра видав повторний наказ із вимогою негайно виїхати В. Оскілку на фронт під Коростень і там особисто керувати операціями першого корпусу замість генерала Ярошевича, який, мовляв, "ні до чого не годиться". Уже ця оцінка насторожила керівництво Північної групи, здалася їм нещирою. Ярошевич користувався авторитетом у військах, а сам В. Оскілко вважав його "справжнім лицарем", мужнім і правдивим [20.-С.49]. Крім того, наказом С. Петлюри пропонувалося підлеглі безпосередньо командувачу частини передати у розпорядження Генерального Штабу.

Агапієв кваліфікував ці розпорядження як "ідіотство" та радив його не виконувати. Обидва накази Головного Отамана були проігноровані.

Сподіваючись виграти час, 28 квітня В. Оскілко виїхав із міста, куди повернувся лише ввчері. Того ж дня міністр військових справ Г. Сиротенко представив йому нового командувача Північною групою військ Желіховського та нового начальника штабу. В. Оскілку було наказано виїхати до Здолбунова, де знаходився Головний Штаб. Він розумів, що С. Петлюра прагнутиме його заарештувати.

Повторний наказ Головного Отамана про відправку остаточно переконав опозицію в необхідності перевороту. Ввечері того ж дня відбулася остання нарада ЦК УПСС, у якій брали участь О. Макаренко, Д. Симонів, Й. Мацюк, Гемпель та В. Оскілко. Її учасники прийняли рішення про негайний виступ, "коли б навіть була й невдача, бо цим ми ясно підкреслимо, що ми все зробили для врятування батьківщини. Більше, нехай український народ знає, що ми не приложили рук до ліквідації української державності, а боролися, скільки могли і як могли, що її тільки урятувати" [20.-

55]. Член Директорії О. Андрієвський не брав участі в обговоренні питання, оскільки перебував у

Станіславі, проте, як зазначав О. Макаренко, "мусив скоритися волі партії як партійний член" [20.- С.47].

В. Оскілко почав розробляти конкретний план перевороту, який не передбачав використання частин, що знімалися б з фронту [20.-C.49]. Останній факт особливо важливий. Він спростовує поширені в уенерівській історіографії твердження, що заради перевороту В. Оскілко суттєво послабив сили, що протистояли більшовикам. За даними М. Ковалевського, план був опрацьований начальником розвідки Північної групи П. Шапулою [5.-С.464]. М. Стахів стверджував, що технічну сторону перевороту розробив начальник штабу генерал В. Агапієв [7.-С.78].

Свідки подій зазначали, що план перевороту визрів під впливом конспіративної організації "Братство самостійників", яка мала довірену йому особу