Одночасно від С. Петлюри надійшов новий наказ - відправити всі резервні частини з Рівного на фронт, а днем пізніше - перевести державний центр до Варшави.

Ввечері 29 квітня 1919 року виступ було ліквідовано, міністрів звільнено з-під арешту. В. Оскілко, О. Макаренко, Й. Мацюк, Гемпель та В. Агапієв змогли виїхати до Польщі, решту його учасників було заарештовано. Виступ тривав один день. Для історії це мить, але мить, яка надовго запала у пам'ять безпосередніх учасників і свідків подій, визначила подальший хід боротьби за державність. Сказане вище дозволяє зробити певні висновки щодо природи, мотивів і наслідків цього виступу.

По-перше, у виступі правих сил у Рівному не слід вбачати лише прояв "отаманщини" з руйнуючими деструктивними наслідками. Аналіз використаних джерел дозволяє говорити про його якісну відмінність від численних отаманських рухів, з якими останній ототожнювали представники уенерівської історіографії. Слід погодитися з точкою зору Ю. Терещенка, що це була послідовна державницька лінія, яка всупереч вузько партійним аспіраціям багатьох лідерів УНР завжди надавала перевагу національно-конструктивним пріоритетам і професіоналізму у військовій сфері.

По-друге, не виправдана категоричність у визначенні мотивів виступу. Країна переживала глибоку політичну кризу, подолати яку, зважаючи на досвід європейських держав, можна зусиллями представників різних ідейних напрямків та уподобань. Замість консолідації, ліві усунули від влади своїх опонентів, позбавили їх можливості використовувати законні, парламентські методи боротьби. Це була досить небезпечна практика, проти якої виступили праві партії навесні 1919 року. Вони змушені були шукати нелегальні способи доведення своєї правоти. На це, зокрема, вказував активний учасник подій О. Ковалевський. Він зазначав: "Раз немає впливової громадської опінії, з голосом якої рахувалися б "керуючі", раз існує лише безоглядна диктатура певних осіб або певних політичних кіл, - кожний хто почувається в силі, старається рятувати себе, ситуацію й державу в такий спосіб, який йому здається за найбільш раціональний" [28.-С.414]. Для правих таким способом стала спроба усунути від влади нерозсудливих політиків. Подібним шляхом йшли В. Оскілко, П. Болбочан, Тарнавський.

По-третє, не слід перекладати всю відповідальність за ліквідацію Північно-Західного фронту та військові поразки Армії УНР навесні 1919 року лише на опозицію. На це звертав увагу Начальник Штабу Коростенської групи В.Прохода. Він наголошував на тому, що "неясним є, хто спричинив цей бунт і жалюгідну ліквідацію Північно-Західного фронту Оскілко чи Наказний Отаман Осецький" [28. -С.102].

На нашу думку, це питання цілком слушне, якщо врахувати, що жодної частини для участі в перевороті В. Оскілко не знімав з фронту, а використовував лише резервні підрозділи, що перебували у Рівному. Проголошення останнім диктатури також не могло спричинити ліквідацію фронту, бо на момент виступу його вже було звільнено з посади командувача. Згадуваний вище П. Єрошевич підкреслював: "Цей виступ ... мав наслідки завдяки розпорядженням С. Петлюри (підкреслено нами. - Т.Г.), дуже погані" [9.-С.16-17].

Джерела та література

Мартос Б. Оскілко й Болбочан (Спогади). - Мюнхен, 1958.

Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921. - Б.м., 1950.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917-1920: У 4 т. - Нью-Йорк, 1969. - Т. !V.

Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. - Детройт; Мічіген; Капітула, 1973.

Ковалевський М. При джерелах боротьби . Спомини, враження, рефлексії. - Інсбрук, 1960.

Брик О. Тернистий шлях українського уряду. - Вінніпег, 1969.

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: У 7 т. - Скрентон, 1962-1966. - Т. 7.

Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність // За державність: Матеріали до історії війська українського. - Варшава, 1938.

Єрошевич П. Оскілківський переворот, власне виступ Української партії самостійників в травні 1919 року // Нація в поході. - 1941. - Ч. 9-10. - Липень.

Млиновецький Р. Історія українського народу (Нариси з політичної історії). - Мюнхен, 1953.

Тимошевський В. З призабутих сторінок історії. - Торонто. - 1986. - Ч. 7-8.

Андрієвський О. Наша демократія // Нація в поході. - Б.р. - Ч. 3-4.

Центральний державний історичний архів (м. Львів).

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-політологічний аналіз). - К., 1995.

Яблонський В. Від влади п'ятьох до диктатури одного (історико-політичний аналіз Директорії УНР). - К., 2001.

Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. - К., 2001.

Осташко Т., Стопчак М. П. Болбочан і В. Оскілко в оцінці української історіографії // Український консерватизм і гетьманський рух: Історія, ідеологія, політика. - К., 2003. - № 2.

Державний архів Львівської області.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.

Оскілко В. Між двома світами. Наклад Управи УНП (самостійників-соціалістів). - Б.м., 1924.

Павлишин О. Об'єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. - перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 2002. - Вип. 37. - Ч. 1.

Коновалець Є. Зі споминів // Воля. - Відень, 1921. - Ч. 3-5.

Назарук О. Рік на Великій Україні. - Відень, 1920.

Прохода В. Уваги до