Т.С. Геращенко

ПРИЧИНИ ВИСТУПУ ПРАВИХ ПАРТІЙ В РІВНОМУ 29 КВІТНЯ 1919 РОКУ

Процес розбудови держави вимагає виваженого всебічного аналізу пройденого шляху, врахування як позитивного, так і негативного досвіду, що дала історія. Без засвоєння її уроків, ми приречені залишатися на маргінесі суспільного розвитку. На жаль, деякі сучасні історики продовжують перебувати в полоні створеної століттями бездержавного існування історіографічної традиції, яка чорним та білим кольорами намагалася передати складні та багатобарвні сюжети минулого, ідеалізувала, наділяючи неіснуючими чеснотами одних, часто несправедливо засуджувала інших.

Яскравим прикладом однолінійного спрощеного зображення нашого минулого стала отаманщина. Це явище охопило Україну в період визвольних змагань 1917-1920 роках. її порівнювали із суспільною хворобою, що проявлялась у внутрішньому регіональному патріотизмі, амбітності її лідерів, небажанні підпорядкувати особисті інтереси державним. Величезна енергія витрачалася на внутрішню боротьбу, не залишаючи сил на боротьбу із зовнішньою небезпекою. Про масштаби цього явища свідчили виступи Махна, Зеленого, Григор'єва, Волоха, Семесенка, Козир-Зірки, Божка тощо. Свідки та безпосередні учасники подій, які представляли соціалістичний напрям в Директорії УНР та її урядах В. Винниченко [1], Б. Мартос [2], І. Мазепа [3], М. Ковалевський [4], П. Христюк [5] та інші типовим проявом отаманії вважали також виступ В. Оскілка.

Намагаючись з'ясувати коріння, зміст і наслідки цього явища, вони часто давали надто упереджені необ' єктивні оцінки. Ідейні розбіжності та особиста неприязнь до своїх політичних опонентів ставала чи не основною підставою для негативних оцінок та фальсифікацій. Поруч з негативними траплялися й більш стримані оцінки виступу. Автори, котрі належали до самостійницьких кіл, чи симпатизували останнім (поручик Генерального Штабу Армії УНР П. Єрошевич [6], член "Братства самостійників" Р. Бжеський, відомий під псевдонімом Млиновецький [7], В. Тимошевський (псевдонім О. Макаренка) [8], О. Андрієвський [9] та ін.), намагалися пом' якшити чи навіть виправдати ініціаторів виступу. На їх думку, всю відповідальність за спробу правого перевороту несли українські ліві партії й особисто С. Петлюра.

Відсутність комплексного дослідження із згаданої проблематики, різниця в оцінках виступу, спричинена належністю їх авторів до різних ідейних напрямків, віддаляли дослідників від об' єктивного уявлення про те, що ж насправді відбулося в Рівному 29 квітня 1919 р.

Для одних переворот виглядав політичною "авантюрою" та "зрадою", інші вбачали в ньому єдиний крок до порятунку держави, яка котилася до катастрофи. Останнє переконливо показали дальші події.

Для вивчення означеної проблеми автор використав різноманітні за змістом та характером матеріали центральних державних архівів України та Державного архіву Львівської області, які дозволяють під іншим кутом зору поглянути на проблему. Зокрема, Колекцію м/ф № 9: Матеріали архіву Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка у Львові з Національної бібліотеки у Варшаві та Колекцію документів про діяльність урядів армії УНР та ЗУНР (19141939) (Ф. 581 Центрального державного історичного архіву України у м. Львові) [10]; особистий фонд колишнього військового міністра УНР, начальника залоги в Кам'янці- Подільському в 1919 року О. Жуковського (Ф. 3543 Центрального державного архіву вищих органів влади та управління у м. Києві) [11]; матеріали Львівського наукового товариства з вивченню оборони Львова та Південно-східного воєводств у 1918-1920 рр. (Ф. 257 Державного архіву Львівської області) [12] тощо. Вони містять багатий фактологічний матеріал, листування державних установ УНР та ЗУНР, оцінки та характеристики урядових осіб, аналіз військово- політичної ситуації в Україні періоду Директорії УНР. Більшість з цих документів дослідниками не використовувалася раніше. Спираючись на загальновідомі матеріали, вони оцінювали переворот в Рівному в руслі уенерівської історіографічної традиції. Автор цієї статті спробував розібратися у розмаїтті думок, з'ясувати справжні причини виступу, які виявилися набагато глибшими та складнішими, ніж здавалося на перший погляд.

Як відомо, з самого початку існування Директорії її сучасники звертали увагу на її невдалий особистий склад та глибокі ідейні розбіжності, спричинені приналежністю її лідерів до різних політичних партій. В ній був представлений переважно лівий спектр політичних сил: В. Винниченко та С. Петлюра належали до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), до них наближався представник профспілок залізничників А. Макаренко; Ф. Швець репрезентував Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР) та Селянську Спілку. Лише О. Андрієвський увійшов до складу Директорії від Української партії самостійників- соціалістів (УПСС), яка, незважаючи на назву, за своєю програмою та практичною діяльністю наближалася до правого спектру політичних сил в Україні.

Після приїзду представників Директорії до Києва в грудні 1918 р., як зазначав командир Корпусу Січових Стрільців Є. Коновалець, "надії на якусь "гармонію" влади показались високо наївними" [13.-С.24]. Посилилися сутички всередині Директорії. Самостійники-соціалісти намагалися виступати в Директорії та її урядах як правоцентристська опозиційна сила. Разом з іншими правими партіями вони прагнули надати державному курсу більш виваженого, поміркованого характеру, стримувати від непродуманого радикалізму та популізму її ліво- соціалістичну більшість. В оцінках критичної ситуації в Україні, що склалася навесні 1919 року, та шляхів виходу з неї погляди самостійників поділяли представники партії хліборобів- демократів, соціалістів-федералістів та народних республіканців.

Особливе занепокоєння серед останніх викликали радикальні методи боротьби, які пропонували представники соціалістичних лівих партій та наростання серед них пробільшовицьких і прорадянських настроїв. З поваленням гетьманського режиму лідери лівої фракції Української соціал-демократичної робітничої партії незалежних та окремі члени Української партії соціалістів-революціонерів усе активніше заговорили про необхідність