Подібні твердження є свідченням досить спрощеного уявлення про соціально-економічні та соціально-психологічні зміни, які відбувалися в українському селі в перші десятиліття ХХ століття. За даними статистики, загальна кількість найманих робітників (саме їх мали на увазі зазначені історики, оцінюючи масштаби пролетаризації села. - Т.Г.) серед сільського населення складала 20,3%, причому доля безпосередньо зайнятих у сільському господарстві 7,8%, решта - 12,5% працювала на промислових підприємствах, кустарно-ремісничих промислах, транспорті тощо [17.-С.36; 18.-С.83]. В кількісному відношенні останні значно уступали власникам землі, а тому не могли відбивати загальних настроїв українських селян. Не менш важливим стримуючим фактором пролетаризації українського селянства залишалася його ментальність.

Прискорені проникненням капіталістичних відносин в село зміни, майже не торкнулися його соціально-психологічної самобутності. Цілком слушно зазначають сучасні вітчизняні історики, що ментальність українських хліборобів характеризувалася збереженням у загальних рисах традиційної землеробської культури, пріоритетністю праці на землі [19.-С.107; 20.-С.47- 48].

В умовах революції посилювалася тенденція до збільшення числа дрібних та середніх власників на селі за рахунок самочинних захватів поміщицьких маєтків. Відомий історик діаспори Д. Дорошенко в другому томі "Історії України 1917-1923 рр.", присвяченого подіям 1918 р., наводить цікавий документ - реферат австрійського агента своєму урядові з кінця березня 1918 р. про ситуацію на Україні та про свій погляд на політику окупаційних властей. В ньому, зокрема, говорилося: " ...селяни мають тепер все, усю одібрану від поміщиків землю і всі хлібні запаси. Вони складають собою величезну більшість народу. Відібрати від них здобуту землю є річчю неможливою. Так само, як неможливо силою примусити постачати нам хліб. Залишається один засіб: зацікавити селян з господарського погляду якомога інтенсивнішим обробленням землі і продажем продуктів. Це може статися лише тим способом, що їм буде законно забезпечено через визнання індивідуальної власності й фактичне - через воєнну оборону проти грабунків і т.д. - володіння землею, прибуток від урожаю і прибуток від проданого хліба". "Всупереч соціалістичним теоріям, про який-небудь опір селян, певна річ не може бути й мови. Вони стали через революцію власниками і не мають більше до комуністичних ідей ніякого нахилу, а навпаки - гарячий інтерес до того, щоб принцип приватної власності був відновлений..." [21.-Т.2.-С.11-13, 30-31].

Описана Д. Дорошенком ситуація, що спостерігалася в українському селі навесні 1918 року, з приходом до влади Директорії залишалася. Цілком зрозуміло, що отримавши землю, український селянин не погоджувався ні на які її розподіли за "зрівняльним" та "справедливим" принципом". Як правило, він не розбирався в абстрактній термінології різних партій, а соціалізацію сприймав, не ототожнюючи її з розподілом власної землі. На це звертав увагу відомий дослідник української діаспори І. Витанович. Вивчаючи аграрну політику національних урядів в Україні в 1917-1920 роки, він зазначав: "на з'їздах українське селянство, якщо погоджувалися на соціалізацію, то навряд чи "прикладало її до тієї землі, що вже мало, думаючи тільки про вивласнену панську, чи просто під соціалізацією розуміло безкоштовний розподіл панської землі або, може, з обережності чи розсудливої розваги вважало, що не легко скоро й справедливо розділити даровану землю на власність, тому краще передавати її тільки в тимчасове передільне користування, зрештою безземельне й малоземельне селянство, спрагле землі, в революційному піднесенні не задумувалося, в якій правній формі вдасться йому роздобути її - чи на право власності, чи в спадщинне користування; не розбиралося в незрозумілій для нього різниці, чи абстрактна власність належатиме державі (націоналізація), чи буде в розпорядженні обраних земельних комітетів (соціалізація): у народній уяві "земля Божа" а труд дає право на неї, головне щоб дістати конкретний трудовий, чи принаймні мінімальний наділ у користування" [22.-С.21].

Лідер УПСР М. Ковалевський, який обіймав посаду міністра земельних справ в уряді Б. Мартоса, у своїх споминах згадував: коли селянам пояснювали що в дійсності означає соціалізація російських партій, то особливу силу мав аргумент, що російські соціалісти хочуть "виварити селян у капіталістичному казані", себто позбавити їх незалежного становища господарів і перетворити у пролетарів [4.-С.245].

Слід зазначити, що існували певні труднощі для об'єктивного аналізу суспільно- політичних орієнтирів та соціальної поведінки українського селянства. Внаслідок окупації більшої частини Української території більшовиками, навесні 1919 р. під контролем Директорії залишалася невелика смуга Правобережної України, куди виїхали представники влади, різних урядових інституцій та політичних партій. Контакти з Великою Україною носили переважно епізодичний характер. Не маючи повної інформації про ситуацію на окупованій території, ліві соціалістичні партії часто не враховували ставлення селян на більшій частині її території до соціалістичних гасел. Апелюючи до інтересів селян на Великій Україні, вони надто перебільшували їх захоплення соціалізмом та, зокрема, ідеєю соціалізації.

Ми поділяємо точку зору деяких сучасних істориків, які вважають, що тогочасне українське село в цілому не мало якоїсь визначеної політичної орієнтації, їх настрої часто змінювалися в залежності від конкретної соціально-економічної та політичної ситуації [23.- С.224].

Не були одностайними члени Директорії й у визначенні зовнішнього курсу УНР. В той час як В. Винниченко схилявся до порозуміння з Радянською Росією, О. Андрієвський та С. Петлюра орієнтувалися на європейські країни. Непослідовність політичного курсу Директорії, її хитання