коменданта залоги, - говорилося в ній, - я не мав ні повідомлень про події в Кам'янці, ні раніші інформації про настрій Кам'янецької залоги... і пояснюю лише немічним настроєм де яких нетривких (підкреслено в тексті. - Т.Г.) елементів нашого громадянства ... ви як бувший військовий міністр і командир більшої частини війська в данний мент повинні були виявити в цей час подвійну обичних і державну упередженість і дивуюсь вашому поводженню і упованню вищої влади заходів, які привели до саботажу (підкреслено в тексті. - Т.Г.)..." [11.-Ф.3543.-Оп.1.- Спр.2.-Арк.6]. Він назвав виступ "ножем у спину" та "зрадою", наказавши негайно його припинити, організовані совдепи розпустити, а винуватців відправити під суд [11.-Ф.3543.- Оп.1.-Спр.2.-Арк.6]. Пізніше Головний Отаман пом'якшив своє рішення, в результаті чого жодний з винуватців не був покараний.
Більш рішучу позицію щодо кам'янецького виступу лівих партій зайняв О. Андрієвський. За його розпорядженням, щойно призначений ним комендант міста Хомодовський (в деяких джерелах Хома Довський. - Т.Г.), намагаючись ліквідувати заколот, усунув з посад, а потім заарештував членів "Комітету" та причетних до нього громадських діячів О. Жуковського, І. Лизанівського, В. Голубовича, І. Мазепу тощо, погрожуючи їм розстрілом [11.-Ф.3543.-Оп.1.- Спр.2.-Арк.124]. Арешт провідних діячів "Комітету" спричинив припинення його діяльності. У відозві, що з'явилася 28 березня, між іншим, говорилося, що його подальше існування в цей момент не тільки не сприятиме осягненню зазначеної мети, а лише перешкоджатиме, оскільки встановиться двовладдя.
Кам'янецькі події викликали великий резонанс в українському суспільстві. Представники причетних до нього лівих українських партій свідомо замовчували цей епізод, або називали його "невинною охороною спокою і запобіженням паніки" [25.-Т.6.-С.170]. В громадській думці за ним утвердилася назва "кам'янецької бучі" [26.-С.432], яка згідно з Конституцією 28 січня 1919 р., свідчила про нелегітимні дії її ініціаторів та оцінювалась як спроба державного перевороту лівих сил.
Комісії Трудового Конгресу винесли рішучий осуд лівим партіям, назвавши ініціаторів цієї справи авантюристами, достойними ганьби [11.-Ф.1429.-Оп.1.-Спр.23.-Арк.1]. В постанові її закордонної комісії від 24 березня 1919 р., адресованій Директорії УНР і Кабінету Міністрів, між іншим, говорилося: "Так званий Комітет Охорони Республіки, який організувався в Кам'янці-Подільському, є незаконним, узурпаторським гуртком" [11.-Ф.3543.-Оп.1.-Спр.2.- Арк.185].
М. Стахів назвав цей вчинок - "покликом до бунту". Текст відозви, на його думку, свідчив, про те, що її автори стали на ґрунт "Української Соціалістичної Радянської Республіки" і в ній тільки борються за переміну влади Раковського на якусь іншу, яку утворить "Другий з'їзд Рад" [25.-Т.6.-С.170].
Подібної точки зору дотримувалися пізніші дослідники проблеми. Р. Васковський вказував на те, що "розпорядження різним установам і призначення до міністерств своїх комісарів робилися навряд чи тільки з метою зберегти від остаточного розвалу міністерські апарати", отже ми маємо справу зі спробою державного заколоту [27.-С.429]. С. Литвин також наголошував, що "за характером висунутих вимог його діяльність можна вважати спробою саме державного перевороту" [16.-С.246].
Безумовно, в умовах воєнного часу керівник уряду зобов'язаний був діяти рішуче і жорстоко. Але Головний Отаман відмовився від покарання винних і за кілька днів, змінивши гнів на милість, піддався їх впливу. В кінці березня - на початку квітня 1919 р. ліві неодноразово зустрічалися з С. Петлюрою, добиваючись демісії уряду С. Остапенка та призначення нового кабінету - Б. Мартоса. На нараді 30 березня вони заявили про те, що уряд повинен складатися виключно з представників лівих партій та наділятися надзвичайними повноваженнями. Директорія фактично залишалася б у тіні, а Рада Народних Міністрів, чи точніше проводи згаданих партій, отримували диктаторські права. Ця "нарада йшла по лінії кам'янецьких політичних принципів" [25.-Т.УІІ.-С.19], порушуючи конституцію та вступаючи в суперечку з об'єктивною логікою подій.
С. Петлюра передбачав негативні наслідки такого рішення, тому намагався переконати останніх у створенні коаліційного уряду, за участю правих партій. Він зазначав: "Без участі самостійників-соціалістів порушується та консолідація українських сил, що утворилася під час протигетьманського повстання... неминуча гостра внутрішня боротьба, будемо мати нові змови ..." [3.-Т.І.-С.159].
Для лівих такі аргументи виявилися недостатніми. Вони добилися призначення нового кабінету виключно з представників двох партій УСДРП та УПСР. Очолив його український соціал-демократ Б. Мартос.
З перших днів свого існування новостворений уряд наразився на серйозну критику його сучасників. Є. Коновалець наголошував, що роль Б. Мартоса належить до найсумніших її сторінок, його він вважав найголовнішим винуватцем катастрофи державного будівництва та винуватцем переходу галичан до Денікіна [28.-С.130]. Подібну характеристику членам нового уряду дав П. Єрошевич. Він зазначав: "... в Сиротенка з Мартосом і їм подібним "державникам" того часу ще не вискочив був із голови дурман безкрайого соціалізму" [6.-С.65]. Комадувач УГА генерал М. Омелянович-Павленко назвав Виконуючого обов'язки Військового Міністра Г. Сиротенка найбільш невдалим з усіх міністрів [29.-С.174].
Для сучасників та пізніших дослідників проблеми залишалось незрозумілим, чому організатори виступу та причетні до нього особи з уряду Б. Мартоса та Директорії не понесли покарання, а С. Петлюра, який ще недавно досить критично був налаштований до ініціаторів виступу в Кам'янці-Подільському, радикально змінив настрої? Адже замах на владу завжди кваліфікувався як державний злочин, а його ініціатори несли найсуворіші покарання, тим більше в умовах військового часу.
С. Литвин пояснював це тим, що, зневірившись в орієнтації на Антанту та розчарувавшись діяльністю уряду С. Остапенка, Головний Отаман