Частково ми вже торкалися цієї точки зору, вказуючи на її слабкі місця та недоліки. Рамки даної статті не дозволяють висвітлити її ґрунтовніше. Проте навіть побіжний аналіз основних параметрів українського села, дозволяє зробити висновок, що основні теоретичні положення згаданих партій не завжди знаходили сприятливий ґрунт серед селянства, яке складало більшість населення в Україні.

Один з ад'ютантів ставки С. Петлюри, ім'я якого не встановлено, у своїх "Спогадах про події в Україні в 1919 р." писав, що з провалом кам'янецького виступу ліві партії згубили в народі весь свій вплив та значіння. В квітні місяці ці партії являли вже з себе жалюгідніші дрібненькі групи, складені на основі особистих відносин і особистих інтересів [10.-М/Ф.69012.- Арк.248].

Інший сучасник подій, військовий старшина Армії УНР В. Прохода також звернув увагу на це. Говорячи про українських есерів, він вказував на непереконливість тези про те, що українські есери виявляли настрої українських хліборобів і були селянською партією: "Вони лише хотіли бути нею, але їх політична платформа була подібна до російських соціал- революціонерів, з узглядненням "общинних" форм господарювання, що в Україні не мало жодних підстав...". Що ж стосується Українських соціал-демократів, на його думку, вони "не мали для своєї політичної чинності відповідної української бази, бо робітництво в Україні складалося переважно з денаціоналізованого та російського елементу" [30.-С.97].

Не останню роль у падінні авторитету зазначених партій навесні 1919 р. відіграла внутріпартійна боротьба в УСДРП та УПСР. Як відомо, соціал-демократи (незалежні) не поділяли лінії решти членів партії. Вони засуджували політику Директорії та уряду Б. Мартоса, а в липні цього ж року спробували підняти проти них повстання [10.-М/ф.69012.-Арк.253]. Що ж стосується українських соціал-революціонерів, то навесні 1919 р., за словами того ж автора, вони представляли собою "безліч всяких відтінків і відламків". Частина вела переговори з більшовиками, інші, хоча й трималися офіційно Директорії, на практиці примушували її

проводити політику в інтересах своєї партії [10.-М/ф.69012.-Арк.253].

Що ж до особистих якостей Головного Отамана, сучасники та пізніші біографи С. Петлюри наголошували на його геніальності й талановитості, вказували на його щиру любов до України та готовність принести себе в жертву в ім'я її незалежного існування, надзвичайну популярність серед широкого загалу тощо. Поруч з загальновизнаними оцінками, лунали й більш критичні зауваження, автори яких звертали увагу на такі якості Головного Отамана, які випускалися з поля зору уенерівською історіографічною традицією. Враховуючи, що це тема окремого дослідження, вкажемо лише на деякі з них.

По-перше, на їх думку, останній, часто не виявляючи твердості та не маючи власної лінії, ставав заручником волі зазначених партій. Автор наведених вище "Спогадів" вказував, на те, що "Петлюра цими недобитками надзвичайно дорожив й вважав можливим далі керувати державою... Він мав прихильників лише серед цих груп і завше слухав лише їх голосу... Але все це фатально відбивалося на настроєві й стані війська. Наслідком такої вакханалії партійних орієнтацій та хитання Директорія стала губити грунт під ногами, навіть найтвердіші люди й давалися на провокації, або кидалися на одчайдушні плани порятунку української державності. Адже відомо, що на посаду командуючого армією підшукували кандидата з цивільних, а призначення М. Стасюка на посаду начальника постачання армії, було висунуте Головним Отаманом єдино з мотивів партійних" [10.-М/Ф 69012.-Арк.254].

По-друге, він робив невдалий підбір кадрів, в результаті чого його оточували нефахівці, авантюристи та інтригани. Свідки подій, які добре знали С. Петлюру, - Л. Лукасевич [31.- С.166], В. Прохода [32.-С.305], Ю. Тютюнник [33.-С.98] неодноразово вказували на його особисті прорахунки та помилки. Це були не поодинокі характеристики, що свідчили про існування поруч з усталеною історіографічною традицією, яка з надзвичайним пафосом і пієтетом згадувала С. Петлюру та його роль у боротьбі за державність 1917-1920 рр., цілком протилежної думки. Вона відрізнялася критичним ставленням до постаті Головного Отамана, розвінчувала міфи, створені навколо його імені, вказувала на допущені помилки і прорахунки, висвітлювала водночас менш привабливі сторони його діяльності.

Безперечно, що в умовах бездержавного існування України глорифікація її минулого залишалася потужним засобом національного виховання, натомість будь-яка критика національних героїв, що боролися за її визволення, сприймалася як посягання на саму державність. Проте, не слід забувати, що замовчування правди для молодої держави є куди більш жахливе, ніж розвінчання міфів та об' єктивне висвітлення подій.

Результатом прорахунків у підборі кадрів та нефахового підходу до керування ситуацією на фронті навесні 1919 р. стало те, що Директорія втратила більшість української території. Невелика смуга Правобережної України, яка знаходилася під її контролем, за відсутності чіткої військово-політичної стратегії також опинилася під загрозою остаточної втрати. Внаслідок цього ситуація на фронті досягла критичного стану. Міністр військових справ, соціаліст- самостійник О. Шаповал 10 березня доповідав Директорії, що фактично українська армія не має командуючого фронтом. С. Петлюра,дає свої