До всіх негараздів, що спіткали українську армію, долучилися стратегічні прорахунки командування. 11 квітня 1919 р. в Здолбуневі Головний Отаман скликав військову нараду командирів фронтових груп Дієвої Армії та Начальної команди УГА, яка мала виробити невідкладні заходи для налагодження ситуації на фронті. Вона тривала з 2-ї години дня до 3-ї години ночі. Предметом обговорення стало питання про неможливість одночасного ведення бойових дій на два фронти - проти Польщі та Радянської Росії. Генерал М. Омелянович- Павленко запропонував ліквідацію Північного і Холмського фронтів. Частини названих фронтів мали непомітно відступити до Галичини для з'єднання з УГА. Це призвело до зіткнення радянської та польської армій. В. Оскілко, що брав участь у нараді, виступив з планом замирення з Польщею. Його план підтримав начальник генерального штабу Дієвої Армії генерал В. Сінклер, який, за словами генерал-хорунжого М. Капустянського, був "досвідчений, здібний старшина, добрий знавець військової справи" [14.-C.45], начальник штабу генерал В. Агапієв та інші. Частина присутніх схилялася до порозуміння з Радянською Росією. Попри всі зусилля, знайти конструктивне рішення учасникам наради не вдалося. Залишалася боротьба на два фронти, яка вичерпували останні сили та сіяла зневіру в її успіх.

У квітні 1919 р. за наказом О. Осецького без відповідних причин було звільнено командувача Північно-Західного фронту В. Оскілка, начальника штабу генерала Агапієва й командира 17 піхотної дивізії А. Пузицького. Вони досить успішно боронили кордони України на Північному фронті [11.-Ф.Ю92.-Оп.2.-Спр.Ю.-Арк.63зв.].

Це були симптоми тяжкої хвороби, що вразила українське суспільство. Представники більшості поміркованих українських політичних кіл схилялися до необхідності кардинальної реформи влади. Так, самостійники-соціалісти, за словами їх лідера О. Андрієвського, "серйозно думали про зосередження влади в одних руках - диктатурі" [34.-С.2]. Спочатку на роль диктатора вони пропонували С. Петлюру, але незабаром його кандидатура відпала. Військова діяльність Головного Отамана наразилася на серйозну критику уряду С. Остапенка. Як зазначав В. Оскілко, "уряд постановив С. Петлюру як Головного Отамана цілковито усунути від військових справ, бо ні його політика в армії, ні тим більше організаційна система не відповідали самому поняттю армія" [35.-С.23]. Його функції мав перебрати отаман В. Оскілко. Замість Трудового Конгресу та Ради міністрів самостійники пропонували утворити військову Раду, яка мала б дорадчий голос. В квітні 1919 р. у ролі диктатора самостійники хотіли бачити Є. Петрушевича. Погляди самостійників поділяли представники інших правих українських партій. Січові Стрільці також підтримували ідею диктатури, але вважали що найдоцільніше встановити її у вигляді Тріумвірату.

Реформа влади була об'єктивно необхідною, оскільки після відставки В. Винниченка, не маючи формально обраного голови, цей колегіальний орган (Директорія. - Т.Г.) "просто був спаралізований у дії...". За словами Д. Донцова, першим кандидатом на його місце за розумом, освітою та авторитетом був О. Андрієвський, інші члени Директорії не визначалися ані здібностями, ані освітою, ані порядністю, окрім хіба Ф. Швеця. Але обставини винесли на поверхню С. Петлюру [10.-М/Ф.69012.-Арк.312].

Отже, кризовий стан в Україні навесні 1919 р. досягнув свого апогею. Невдоволення режимом Директорії в масах широкого українського загалу стало причиною наростання отаманщини, яка спрямовувала свої дії не лише проти більшовиків, а й самої Директорії. Вгамувати розбурхану стихійну масу остання виявилася не в змозі. Українські політики, опинившись через окупацію більшовиків віддаленими від Великої України, нав'язували цілком абстрактні, відірвані від життя проекти виходу з кризи, часто самі несвідомо штовхаючи в обійми більшовиків українських селян. Ситуація на фронтах також складалася не на користь української влади.

Через невизначеність зовнішньополітичної стратегії та допущені помилки і прорахунки в переговорному процесі з країнами Антанти, опинившись в кільці фронтів, УНР могла розраховувати лише на власні сили, а їх, враховуючи масштаби отаманії та малочисельність регулярної армії, було недостатньо. Військові старшини, вбачаючи серйозні стратегічні прорахунки командування, відмовлялося виконувати його розпорядження.

Партійні суперечки вилилися в серйозну конфронтацію сил, поховавши останні надії на спільну роботу. Фактично існувало дві Директорії, одна у складі С. Петлюри, А. Макаренка, Ф. Швеця, яка демонструвала поворот вліво, інша у складі О. Андрієвського та Є. Петрушевича орієнтувалася на помірковані праві партії. Вихід з такої ситуації останні вбачали у зміні влади.

29 квітня 1919 р., скориставшись присутністю в Рівному, де на той час знаходився уряд Б. Мартоса, військових частин, що перебували у розпорядженні Командувача Північної групи В. Оскілка, права опозиція здійснила невдалу спробу державного перевороту. Вони спробували усунути силою Директорію (мова йшла лише про ту її частину, куди входили С. Петлюра, А. Макаренко, Ф. Швець) та уряд від влади.

Уенерівська історіографія та сучасні вітчизняні дослідники оцінювали переворот як державну авантюру та зраду, типовий прояв отаманії. Не маючи можливості в рамках цієї статті висвітлити сам переворот та його оцінки в літературі, зазначимо лише, що згаданий виступ цілком відрізнявся від того, що названі історики розуміли під отаманією: по-перше, він не носив стихійного характеру, а мав чіткий план та організацію; по-друге, ініціатори виступу мали чіткі державницькі орієнтири, в тому числі конструктивні заходи виведення країни з кризи, які неодноразово обговорювали з представниками Директорії,