Т.В. Грушова

ТРАНСФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПОГЛЯДІВ УКРАЇНСЬКИХ ПРОТЕСТАНТІВ У ХХ СТ.

Сьогодні майже всі протестантські рухи в Україні здійснюють спробу реконструювати історію своїх культів у країні; стверджують про їх автохтонність, акцентуючи увагу на тому, що протестантизм органічно поєднується з менталітетом нації. Протестантські дослідники відшукують зв'язок між протестантизмом і розвитком української національної ідеї. Але вплив пізньопротестантських культів на національну самосвідомість українців не можна оцінити однозначно. Як демонструє світовий досвід, у час зламно-екзистенціальних ситуацій консолідуюча роль у суспільстві, як правило, належить церкві. Проте релігійна свідомість може не лише доповнювати й гармонізувати суспільне життя та національну свідомість, а також у разі невирішеності міжконфесійних проблем ставати на заваді потягу до національної єдності.

Показовим є той факт, що в Україні, де народ є глибоко віруючим за своєю суттю, національної консолідації під релігійними гаслами не відбулося. Не виконали цієї функції ні православ'я, ні протестантизм. Таке явище можна пояснити історичною долею країни: розчленованістю її території, яка призвела до поліфонії релігійності. Отже, з одного боку, церква не виконала інтегруючої функції і не створила реального опору денаціоналізації. З іншого - релігійні центри впливали на формування суспільних орієнтирів та політичну ідеологію.

Досліджуючи історію протестантизму в Україні, не можна обійти увагою зв'язок виникнення пізньопротестантських течій зі зміною суспільних та політичних умов, а також появи нових економічних відносин. Зміна історичної епохи супроводжується релігійним оновленням; у свою чергу форми релігійності трансформуються разом із людиною. В.І. Любащенко визначила, що пізній протестантизм був формою реалізації інтересів нових адептів, їх пристосування до змінених умов життя. Це спричинило відмову пізньопротестантських течій від соціального протесту та аскетизму, самотворчості віруючих та їхньої релігійної ініціативи, натомість зумовило повернення до усталених норм духовного і культурного життя, орієнтацію на церковну структуру [1.-С.238].

Протестантизм в Україні має свою історію та перспективи розвитку. З другої половини

ст. на українській релігійній карті з'являються такі пізньопротестантські напрямки як євангельські християни-баптисти (ЄХБ), адвентисти сьомого дня (АСД), а з 20-х років

ст. - християни євангельської віри (ХЄВ) або п'ятидесятники та свідки Єгови. Перераховані релігійні течії пройшли шлях від секти до церкви протестантського типу.

З появою нових релігійних течій та протестантських центрів в Україні відбувається трансформація поглядів на розвиток національної ідеї та відношення до держави в протестантському середовищі. Доктрини пізньопротестантських напрямків не можна вкласти в єдину схему. Реально - виділити лише спільні риси. Протестанти пропагують: принцип загального священства та демократичність внутрішньоцерковного життя; їх моральними принципами є служіння ближньому та виконання своїх обов'язків. Суспільно- політичні погляди протестантів, які надають напрямок їх життєвій поведінці - це певною мірою поєднання Біблійного догмату ("всяка влада від Бога") з соціально-психологічною атмосферою родин віруючих та релігійної громади.

Становлення пізнього протестантизму в Україні проходило при пануванні в духовній сфері Російської православної церкви (РПЦ), яка була проголошена офіційною державною релігією; імператор вважався верховним захисником догматів православної віри. Особи, винні в створенні нових сект, підлягали позбавленню прав статку та засланню. Показовою є реакція віруючих на подібні утиски, які демонстрували своє лояльне відношення до влади. Так, під час Першої світової війни громади баптистів та євангельських християн надавали моральну і матеріальну допомогу російській армії. Баптисти працювали санітарами, військовими будівельниками, в обслузі, деякі брали участь у військових діях. Під час війни лідери адвентизму публічно висловлювали свої патріотичні почуття, лояльність до державної влади і навіть готовність до участі у війні [1.-С.244,263].

Перманентне втручання у церковно-релігійне життя з боку держави, вплив етнічних особливостей на конфесійні відмінності призвело до трансформації європейського вигляду протестантизму та появи нових життєвих позицій протестантів в Україні (звідси відмінності між соціально-економічною позицією українських протестантів та позицією кальвінізму, що досліджував Макс Вебер, виділяючи зв'язок капіталістичної ментальності з духом протестантизму). Конфліктна ситуація з державою призвела до гіпертрофованої деформації церкви. У діяльність церкви включалися не типові для релігійних об'єднань та далекі від християнського духу завдання, і навпаки - за часів панування в країні державного атеїзму під забороною опинилося соціальне служіння, що є однією з основних функцій церкви.

На еволюцію суспільно-політичних поглядів віруючих, місце релігійних напрямків на релігійній карті країни, рівень проповідницької активності впливає офіційний курс держави, де мешкають віруючі. Ілюстративною з цього приводу є історія протестантизму в Україні за радянських років - періоду атеїстичного експерименту.

Прихильники пізньопротестантських культів у загальній масі висловлювали космополітичні погляди та підтримку всіх гасел влади. На своїх з' їздах підтвердили своє лояльне відношення до радянської держави євангельські християни, баптисти, християни євангельської віри та представники інших напрямків. Але підтримка політики нової влади ще не означала участі протестантів у громадському житті країни. Більша частина з них за своєю суттю залишилася аполітичною, відмовлялася від участі в державному будівництві, вважаючи політику гріховною справою. У загальній масі протестанти виступили проти "людини соціальної", натомість пропагуючи покору владі. Хоча, за деякими дослідженнями, за межами радянської країни, у передвоєнній Польщі, українські євангельські служби були поєднанням греко-католицьких форм з протестантськими із сильно підкресленим національним елементом [2.-C.34-35].

23 січня 1918 р. Рада Народних Комісарів Росії приймає декрет за підписом В. Леніна "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви". 22 січня 1919 р. декрет з