Органи влади, намагаючись протиставити міцній православній церкві інші релігійні напрямки, а також направити в русло "радянської праці" існуючі серед сектантів господарсько-культурні елементи, беруть курс на тимчасову підтримку протестантів. Ці

тактичні міркування визначили їх долю: становище протестантських громад не можна назвати тяжким до 1929 р.

Протестанти відреагували на показове лояльне відношення до них з боку влади збільшенням чисельності прихильників, господарськими успіхами та активізацією проповідницької діяльності. Важливими елементами, що створили передумови росту сектантства на фоні послаблення православної церкви, були їх організованість, благодійність, прагнення оживити релігію на противагу консерватизму православ'я; участь кожного в житті громади та проповідницькій діяльності; соціально-політичні гасла з закликом до всезагального братства, рівності тощо. Динаміку чисельності протестантів за офіційними даними в час легального існування демонструють дані наступної таблиці.

Наведені дані не можна вважати повними, оскільки враховані були не всі громади сектантів. Хоча навіть наявна статистика демонструє впевненість позиції протестантизму на релігійній карті України.

У той же час за протестантськими громадами проводиться постійний нагляд з боку державних органів, їх примушували реєструватися в органах влади. Для більш досконалого аналізу сектантства в Україні в середині 20-х років підвідділ антирелігійної пропаганди розробляє "Інструкцію по обстеженню сектантства по окремих губерніях", яка повинна була виявити історію та віровчення секти, історію громади, її внутрішнє життя та економічний стан, відношення до радянської влади, виконання державних обов'язків, наявність зв'язків із зарубіжними сектами, які надавали допомогу одновірцям [3.-Ф.Р-1. Оп.20.-Спр.2007.- Арк.27].

Приводом до закриття релігійного з'їзду або наради у 20-ті роки вважалися: виголошені промови чи окремі вигуки, які закликають до контрреволюційних дій чи спрямовані проти порядку в управлінні республікою; проведення з'їзду, з явною загрозою громадській безпеці; розпалювання національної й класової ворожнечі, підбурювання окремих учасників з'їзду чи групи осіб до скоєння злочину [4.-С.122]. Незадоволення представників релігійних культів обмеженням їх діяльності розцінювалось керівництвом країни як виступ проти нової влади й трактувалося як контрреволюційні дії. За існуючим у 20-ті роки кримінальним законодавством, у випадку розпалювання духівництвом невдоволення населення радянською владою, передбачало покарання цього духівництва ув'язненням в будинок примусових робіт на строк від 3 до 10 років, а у випадку, коли заворушення відбувалося у військовій обстановці чи при народних заворушеннях, покарання збільшувалось до вищої міри (розстрілу) [5.-C.85].

Незважаючи на приховану боротьбу держави з протестантами, більша частина сектантських громад з 1924 до 1926 рр. на своїх з'їздах проголошує визнання радянської влади, сприйняття всіх її гасел, а соціалістичний лад таким, що відповідає ідеалам Євангелія. Лідери баптистів, євангельських християн, п'ятидесятників, адвентистів сьомого дня орієнтують єдиновірців на легальне та мирне існування в радянській державі. Наприклад, з 7 по 10 вересня 1924 р. у м. Одесі відбулася Перша одеська губернська нарада

християн євангельської віри для віруючих губернії, у протоколі якої визначалися питання про відношення до держави:

"1. Щиро ставитися до Радянської влади й всіляко підтримувати її на підставі слова Божія: не з страху, але по чистій совісті.

Неприпустимість агітації проти військової служби й уникнення податків.

Відношення з'їзду до всіх ворожих сил, що ведуть боротьбу проти Радянської влади й до нашої капіталістичної й монархічної еміграції, до всіх, що прагнуть до збагачення та експлуатації народу - вкрай негативне.

Приймати військову повинність в УСРР за оброк, тобто за обов'язок Християнина євангельської віри, відбування ж такої повинності проводиться кожним християнином євангельської віри за його переконаннями, згідно з існуючими по цьому питанню законами радянської республіки" [6.-Ф.Р.5.-Оп.2.-Спр.197.-Арк.49].

Таким чином, протестантизм в Україні зайняв позицію непротивлення владі та невтручання у політичні справи. Відверту дистанційованість від суспільно-політичного життя зайняли лише свідки Єгови. Прихильникам єговістського вчення пропонувалося відмежуватися від думок поцейбічного світу, які можуть призвести до небажаної раціоналізації мирського життя.

З 4 січня 1919 р. вступив у силу Декрет Раднаркому РСФРР "Про звільнення від військової повинності з релігійних переконань" (що діяв до 1926 р.). Подібне рішення приймає й український уряд (циркуляр НКЮ "Про звільнення за релігійними переконаннями" від 6 січня 1923 р.). У 1928 р. вимоги до віруючої частини населення відносно служби в армії конкретизуються ("Закон про обов'язкову військову службу"), обов'язкова військова служба могла бути замінена виконанням інших повинностей: у мирний час - це громадська робота, у воєнний - робота у командах для обслуговування тилу на фронтах [6.-Ф.Р.5.-Оп.3.-Спр.1053.-Арк.86-87].

Щодо реакції з боку віруючих на ці державні заходи, то вона була неоднозначною. Представники таких культів як адвентисти сьомого дня, християни євангельської віри й баптисти визнали військову повинність за необхідність та не відмовлялися від служби в лавах Червоної армії. Незважаючи на те, що протестанти дотримуються позицій релігійного пацифізму, конфлікту з владою через відмову служити в армії не було, в своїй більшості віруючі відбували військову повинність, вважаючи її "оброком", хоч при можливості користувалися декретом, який звільняв їх від служби в армії. Відомі випадки, коли окремі члени громад, віровчення яких забороняє тримати в руках зброю, висловлювали бажання захищати державу.

Отже, протестантами було обрано курс