Ще одна характерна риса протестантів зазначеного часу - це прагнення до національного самовизначення. Так, середина 20-х років в історії баптизму в Західній Україні позначилася створенням національного осередку - Союзу українських євангельських християн-баптистів. Його організатори висловили незгоду з пропольською та проросійською орієнтацією віруючих у регіоні баптистських організацій і виступили за оновлення культово-проповідницької та пропагандистської діяльності. Їх програма передбачала перехід баптистського братства до української мови, повернення до національних духовних традицій, введення елементів народної обрядовості [1.-С.244, 246]. З 1925 р. починає діяти Всеукраїнське об'єднання АСД. Необхідно відзначити, що не завжди створення національного осередку було обумовлено національною визначеністю прихильників руху. Певні християнські напрямки пропагували одновірцям не обмежувати світоглядні орієнтири державними кордонами. Так, у 1926 р. в Одесі Християни євангельської віри (п'ятидесятники) проводять 1-й, а в 1927 р. - 2-й Всеукраїнські з'їзди.

Останній одночасно був проголошений 1-м Всесоюзним з'їздом союзу ХЄВ. У 20-і рр. були сформульовані основні вимоги програми цієї церковної організації. За однією з них кінцевим організаційним завданням вважалося створення Всесвітнього союзу п'ятидесятників [8.-С.8, 9].

У цілому, у протестантському середовищі було відсутнє явище суспільно-політичної активності. Віруючі не брали участі у громадському житті країни.

З кінця 20-х років ситуація в радянській державі для віруючих ускладнюється, форсована атеїзація населення набирає обертів. Почалися арешти лідерів релігійних культів, значна кількість молитовних будинків була закрита. Мета боротьби з протестантами на цьому етапі стосувалась бажання паралізувати симпатії віруючих до релігійного життя, привернути їх на бік домінуючої атеїстичної ідеології. Звинувачення протестантів стосувалися самоізоляції від суспільства та держави, прихильності до "буржуазно- космополітичних" доктрин. Протестанти різних сповідань отримали ярлик "антидержавної секти", вони починають відчувати на собі атаку засобів масової інформації. У цей час їх було проголошено ворогами радянського ладу, діяльність яких спрямована на "зрив п'ятирічного плану та соціалістичних змагань". За висновком безвірників, сектанти - це "чорні агітатори- пропагандисти, які замазують контрреволюційну пропаганду єлейною сектанщиною" [7.- Ф.Р-7.-Оп.1.-Спр.1530.-Арк.85].

Причина зміни державної політики щодо сектантів полягала у тому, що Російська православна церква знаходилася в умовах повного і всебічного контролю, противага інших культів більше не була потрібна. З цього часу протестанти, православні та інші конфесії завдяки тодішньому партійно-державному керівництву потрапляють до одного табору, з яким держава розпочинає рішучу боротьбу. Церковні організації були позбавлені свободи дії та можливості самостійного функціонування.

Крок за кроком радянське керівництво визначає рамки, в які вміщує релігійні організації. Наприкінці 20-х років була встановлена заборона для релігійних об'єднань на господарську та благодійну діяльність. 8 квітня 1929 р. президія ВЦВК приймає постанову "Про релігійні об'єднання", за якою громади віруючих не мали права займатися будь-якою діяльністю, крім задоволення релігійних потреб, переважно в рамках молитовного будинку. Представники місцевих органів влади, користуючись постановою ЦВК і РНК СРСР від 11 лютого 1930 р. "Про боротьбу з контрреволюційними елементами в керівних органах релігійних об'єднань", зарахували багатьох протестантів до стану "куркулів". Проте, навіть за офіційними даними за соціальним складом сектанти у сільській місцевості належали до таких груп (за термінологією того часу): незаможні - 37%, середняки - 52%, куркулі - 11% (дані за 1925 р.) [3.-Ф.Р-1.-Оп.24.-Спр.2007.-Арк.17]. Таким чином, є підстави стверджувати, що сектанти в Україні представляли головним чином середні верстви населення.

Репресивні заходи з боку держави застосовувались, незважаючи на численні заяви протестантських релігійних організацій щодо своєї лояльності до радянської влади і на те, що законодавчо в 30-і рр. було підтверджено: "віруючі можуть виконувати релігійні обряди, що випливають з визнаної релігії, якщо виконання цих обрядів не ламає громадського ладу..." [6.-Ф.Р-1.-Оп.8.-Спр.50.-Арк.101].

У 30-ті роки під тиском керівних органів більшість протестантських громад змушена була припинити легальну діяльність. Держава перебрала на себе контрольно- регламентаційні функції у церковній сфері. Проте, незважаючи на жорсткі умови існування, протестантизм в Україні не був знищений. Віруючі пристосовувалися до існуючих умов та використовували всі можливості для поновлення діяльності. Факт наявності релігійних груп, існуючих у явочному порядку, демонструє, з одного боку, утопічність політики штучної атеїзації населення, з іншого, - стійкість опору антирелігійному фанатизму. Непокора державі, іноді ціною власного життя, є ілюстрацією життєвої позиції протестантів, для яких головним життєвим орієнтиром було існування за законами християнської моралі. Протистояння тотальній насильницькій атеїзації та релігії прийняло в радянській країні хронічні форми.

Доленосним етапом для українського протестантизму був період Другої світової війни. Протестанти отримали дозвіл окупаційної влади на активну діяльність, яка мала щодо церкви свої плани та використовувала релігійну проблему для посилення ідеологічного впливу на віруючих СРСР.

У протестантському середовищі поширюються думки про намагання німецької влади об'єднати пізньопротестантські напрямки в єдину Христову Церкву [3.-Ф.Р-1.-Оп.23.- Спр.90.-Арк.5]. При протестантському об'єднанні "Світло на Сході", що діяло в умовах "рейху" офіційно, була створена біблійна школа (навчалися баптисти, п'ятидесятники, євангельські християни) [9.-C.43-44].

Радянські державні органи звинуватили частину протестантських лідерів у співпраці з німецькою владою. Але