створюючи церкви протестантського типу. По-друге, очевидним стає факт, що теза богообраності є симптоматичною для протестантів, які роблять акцент на чистоті культу та відмовляються від всякого роду союзів, навіть із спорідненими течіями. По- третє, відбулося значне поповнення протестантських громад віруючими з середньою та вищою освітою. По-четверте, відбувається модернізація теології та модифікація релігійного світосприйняття у відповідності з вимогами сучасної політики, науки та культури. Сучасні українські протестанти долають ізоляціоністські риси, їх церкви інтегрують у суспільство, налагоджують взаємини з макросередовищем. Єдиними громадами серед пізньопротестантів, що зберігають відчуження від світських справ та залишаються ізольованими від "мирського світу", є Свідки Єгови. По-п'яте, більша частина протестантських церков виконує широкий спектр милосердницьких завдань. Добре відома широка робота віруючих адвентистів сьомого дня, євангельських християн-баптистів та християн віри євангельської з опікування людей похилого віку, хворих, сиріт, ув'язнених. Атеїстичний експеримент призвів до руйнації на духовному рівні поняття милосердя, тому на сьогодні християнську мораль можна вважати такою, що відроджується.
Сучасні церкви в Україні опинилися в умовах конкуренції. Звернення до державної допомоги православної церкви демонструє, що ця церква потребує державного протекціонізму. Причина не в тому, що православ'я не витримує цієї конкуренції, а в тому, що традиційне заступництво держави (характерне для часів Російської імперії, коли російський імператор вважався верховним захисником догматів православної віри) звело нанівець потребу у самозахисті церкви.
Постає питання: чому видима непримиренність з боку православ'я у ставленні до християн інших сповідань та нейтральність по відношенню до нехристиянських конфесій? Бачать конкурентів чи захищають чистоту віри? Питання взаємин між протестантизмом та православними церквами потребує визначення поняття традиційної церкви в державі. Протягом тисячоліття християнство є символом українського народу, але в силу історичної долі в Україні не склалася єдина релігійна традиція: крім православ'я, набули поширення греко-католицька церква та розповсюдився протестантський рух, разом із язичництвом всі ці релігійні напрямки складають узагальнений вигляд традиційних релігій для українців [7.-С.339]. Отже, міжконфесійні колізії є проявом внутрішньої ситуації християнського світу України.
Причини напруженості у відносинах православ'я і протестантизму мають три умовних виміри. До першого відноситься наявна конкуренція, в умовах якої опинилися всі церкви:
Широка проповідницька діяльність протестантів, збільшення їх кількості лякають православну церкву, хоча чисельно протестанти не являють собою загрози православ' ю. У відсотковому виразі вони складають орієнтовно 2,2% населення країни. Це є та ніша, що належить протестантському середовищу.
Традиційний консерватизм православ'я об'єктивно сприяє відчуженню від модернізованого католицизму та пристосованого до сучасних умов протестантизму. Вирішуючи питання про ставлення до модернізації, православні теологи незмінно його критикують, піддаючи сумніву правильність тези, що оновлення християнства - вимога часу.
Інтелектуалізація релігійного середовища поглиблює конкуренцію. Щороку збільшується кількість віруючих з вищою освітою, до того ж розширюється мережа духовних навчальних закладів. Для порівняння: наприкінці 1990-х років мережа духовних навчальних закладів Української православної церкви складалася з академії, 5 семінарій та 7 училищ, де навчалося близько 3 тис. чоловік, а євангельські християни-баптисти мали академію, 2 університети, 10 духовних інститутів, 5 семінарій, 2 коледжі та 2 духовні школи, де загалом навчалося 3,2 тис. осіб [15.-С.26-27].
Пристосованість протестантів до нових економічних реалій. Ще Макс Вебер вказав на зв'язок капіталістичної ментальності з духом протестантизму. Особливістю протестантів є відмова від аскези та орієнтація на ініціативу, працездатність та підприємницьку діяльність, що приваблює потенційних віруючих й лякає консервативні церкви.
До другого виміру відноситься надмірна політизація церковного життя та втручання держави у внутрішнє життя церков. Бажання використати авторитет церкви в політичних інтересах призводить до маніпулювання поведінкою віруючих за допомогою релігійного впливу. Більш потужні православні церкви - найбільш привабливі для реалізації політичних задумів. Втручання політичних сил у релігійні справи може призвести до втрати церквами інтегруючої та консолідуючої ролі у суспільстві.
До третього виміру можна віднести критику протестантів як єретиків з боку православ'я:
Звинувачення "сектантів" у наявності фанатизму, психічних розладів, високого рівня екзальтації віруючих, хоча психологічні дослідження пояснюють наявність яскравої реалізації релігійних почуттів дією механізму релігійного катарсису (від грец. "очищення"). Обвинувачення протестантів у заповнюванні релігійними емоціями внутрішнього світу людини з боку ієрархів православних церков є дивними, адже більшість українських віруючих, які за статистикою є православними, не демонструють твердих релігійних переконань. Значна частина з них лише декілька разів за все життя була присутня у церкві та погано орієнтується в біблійній догматиці. Якщо критиці піддається релігійна наполегливість, тоді байдужість повинна стати зразком?
Закордонні місії викликають занепокоєння у православних ієрархів. В Україні місійна діяльність різних релігійних інституцій має дуже істотну відмінність у конфесійних спільнотах. Так, у середині 90-х років ХХ ст. в країні діяло понад 80 релігійних місій, створених власне в Україні, понад 40 заснованих євангельськими християнами-баптистами, більше 30 - п'ятидесятниками, православні мали лише одну місію [16.-С.19]. З боку останніх чуються закиди у примітивізмі проповідницької діяльності, насадженні американської субкультури, поширенні західного стандарту життя, що є наслідком протестантської експансії. Заборонити місійну діяльність неправославних церков - це найбільш легкий й тому привабливий шлях. Натомість варто звернути увагу на поширення Євангельських істин самою церквою. Зазначимо, що в Україні представники зарубіжних релігійних організацій можуть займатися канонічною діяльністю лише в тих громадах, на запрошення яких прибули, і за офіційним погодженням у державних органах.
Таким чином, замість радянського дихотомічного
