Активізація протестантів за часів війни змусила керівництво країни змінити тактичні заходи. Ним було прийнято рішення об'єднати чисельні протестантські рухи в єдину церкву, що дозволило б легко контролювати дії віруючих. Українські п'ятидесятники, які примусово пішли на об'єднання з баптистами (Московська угода 1945 р.), виразили незадоволення поступками зі свого боку, що були платнею за легальне існування та всебічний контроль баптистського керівництва над діями віру- ючих-п'ятидесятників. Лідери воронаєвців відразу після цього об'єднання обирають курс на вихід із нього, самостійне існування та організацію окремих, незалежних від баптистського впливу, груп. Організаційну роботу по відриву віруючих від баптистського впливу взяли на себе лідери п Ьтидесятницького руху: наприкінці 40-х pp. опозиційний рух воронаєвців очолив п'ятихатський єпископ Бідаш, його підтримали ще ряд п'ятидесятницьких лідерів: Тарасюк (Константинівка), Ма- люта (Жданов), Лохматов (Горлівка), Соловйов (Слав'янськ), Михальченко (Донецьк) та інші [19, с.15-16]. Крім видатних лідерів руху, у невеликих громадах, перш за все сільської місцевості, цю роботу виконували пресвітери п'ятидесятницьких груп.

Отже, як бачимо, очільники п'ятидесятницьких громад у складний час знову беруть на себе відповідальність про подальшу долю руху. При всій демократичності внутрішнього життя така висока роль відомих діячів є досить показовою для характеристики духовного життя християн євангельської віри.

Зі свого боку, влада робила все можливе для ізоляції п'ятидесятників від громадськості. З кінця 40-х до 1956 р. це здійснювалось особливо жорсткими засобами: п'ятидесятницькі лідери й активні діячі руху зазнали масових арештів. 1956 р. був рубіжним. Тимчасова лібералізація суспільного життя, що наступила після смерті Сталіна, була обмежена, але відбилася на долі українського п Ьтидесятництва. Цього року було реабілітовано та амністовано багатьох п'ятидесятників. Але це ще не означало дозволу до дій: за п'ятидесятниками, що повернулися з міст ув'язнення, встановлювався постійний нагляд. Активізація діяльності п'ятидесятників призвела до нових арештів. Але з цього часу такому покаранню підлягали лише лідери руху (організатори таємних зібрань, зборів тощо). Для рядових віруючих з виявлених груп найбільш розповсюдженим стає адміністративне покарання.

Особлива роль у східних областях України належала Дніпропетровській області, де зосереджувався центр нелегальних п'ятидесятників регіону. За даними одного з лідерів дніпропетровських п Ьтидесятників Г.Г.Понурка загальна кількість послідовників цієї церкви на 1945 р. складала біля 1,8 тис. людей. Вони об'єднувалися в 50 громад і мали в користуванні 37 молитовних будинків [12,с.1,10]. Незважаючи на всі заходи, нелегальні групи продовжували свою діяльність. Лідери дніпропетровських п'ятидесятників виступили ініціаторами кількох з'їздів і нарад всеукраїнського масштабу.

У 1956 р. лідери п'ятидесятницького руху Г.Г.Понурко, Ф.П.Шокало і А.І.Бідаш повертаються з ув'язнення. А.І.Бідаш відмовився від об'єднання з баптистами, вважаючи виконання п Ьтидесятницьких обрядів хрещення Духом Святим із знаменням іномов та омовіння ніг за обов'язкове [2, арк.28], і знов очолив п'ятидесятників, які добивалися окремої реєстрації. З його діяльністю пов'язаний новий етап активізації п'ятидесятницьких громад. А.І.Бідаш особисто упродовж 1956 р. виїздив у Київську, Харківську, Одеську, Чернівецьку, Кіровоградську, Ростовську області й Молдавську РСР, де проводив роботу щодо організаційного зміцнення п'ятидесятницького підпілля [2, арк. 10]. У 1956 р. він подає прохання до Президії Верховної Ради УРСР про незалежну реєстрацію п'ятидесятницьких громад.

Тільки в Дніпропетровській області в 1956 р. було порушено кілька клопотань зареєструвати окремі релігійні товариства п'ятидесятників. Заяви з численними підписами віруючих поступили від Дніпродзержинської групи п'ятидесятників до уповноваженого в справах релігійних культів при СРСР по УРСР П.Вільхового (керівник М.А.Місюра) [13,арк.4], запорізьких п'ятидесятників (керівник В.М.Фоменко) [6,арк.24] та інших. Однак рішення керівних органів щодо долі п'ятидесятників залишалося незмінним. Так, на думку голови Ради в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР А.А.Пузіна, виділення п'ятидесятників у самостійні групи є "особливо нестерпним" [20,арк.86]. Від уповноваженого Ради в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по УРСР П.Вільхового на місця також неодноразово надходило розпорядження, що "ніяких заяв від п "ятидесятників з клопотанням про відкриття молитовних будинків не слід приймати" [22,арк.19] та необхідно припинити їх незаконну діяльність [13, арк.4].

Активізація діяльності нелегальних п'ятидесятницьких громад безпосередньо пов'язана з організаційною роботою відомих діячів руху. У 1956 р. в Харкові за ініціативою лідерів українського п Ьтидесятництва були проведені братські збори, які відразу оголосили органи влади підпільним з'їздом. Мета зборів полягала у створенні окремого союзу п'ятидесятників і оформленні їх духовного центру в масштабах СРСР. На зборах було затверджено ряд нових положень, що стосувалися ставлення до законодавства, існуючого в радянській державі: загальна військова повинність, заборона віруючим виховувати дітей у релігійному дусі та інші вимоги держави оголошуються такими, що суперечать Слову Божому [14, арк.74-78]. Органи влади застосовували всілякі заходи для ізоляції основної маси п'ятидесятників від керівників груп, засуджуючи їх на різні строки покарання: А.І.Бідаша, К.С.Кружка (на 10 років кожного), ІАЛевчука (5 років), В.С.Шепеля (8 років), Ф.П.Кореняка (3 роки) [3, арк.123-123об.]. Після розправи над лідерами уповноважені Ради уважно відстежували ситуацію в п'ятидесятницьких групах. Ними було помічено, що після арешту видатних діячів руху п'ятидесятницькі групи дещо змінюють свою тактику: переважна їх частина знову пішла в підпілля, розділившись на невеликі підгрупи [21, арк.273].

Отже, зафіксувавши випадки непокори