Після звільнення території України від німецьких окупантів п'ятидесятники підтвердили своє лояльне ставлення до радянської влади та готовність допомагати їй в тилу, не дивлячись на жорсткі утиски у передвоєнні роки. 22 листопада 1943 р. відбулися загальні збори членів Дніпропетровської центральної церкви з участю управління Всеукраїнського союзу церков ХЄВ у м. Дніпропетровську. На цих зборах було підтверджено рішення Всеукраїнського з'їзду 1926 р. про необхідність "нести державні повинності як громадської, так і військової служби". Крім цього, було прийнято рішення "Про проведення дня допомоги потерпілим та раненим бійцям Червоної армії". Ця допомога повинна була включати збір по всіх церквах добровільного пожертвування коштів, продуктів [4.-Ф.Р-6463.-Оп.2.-Спр.1.-Арк.4].

Готовність працювати задля перемоги над окупаційними військами виразили також і представники інших церковних об'єднань. Зі словом до віруючих УРСР звертаються керівники союзів євангельських християн, баптистів, старообрядські лідери, представники православних церков [2.-Ф.Р-1.-Оп.23.-Спр.369.-Арк.2-6] та інші. Керівництво радянської країни використовує цю ситуацію для підвищення духу патріотизму населення, і ставлення до релігії з боку уряду тимчасово стає більш лояльним. Перш за все, ці зміни стосувалися відносин між державою та Російською православною церквою, яка була могутньою і все ще впливовою, як і колись. Але в той же час зміни торкнулися й інших культів, які також поліпшили своє становище (було частково знято заборони щодо відправлення богослужінь, дозволено випуск літератури релігійного змісту, ліквідовано Спілку войовничих безвірників).

Таким чином, для протестантського сектантства воєнні роки були часом поновлення діяльності та легального існування: на окупованій території це відбувалося з дозволу німецької влади, на звільненій - санкціоновано радянським урядом. Після того, як територія України звільнилася від окупантів, офіційними радянськими органами було встановлено, що релігійні громади п'ятидесятників об'єднують до 20 тис. чоловік [2.- Ф.Р-1.-Оп.24.-Спр.4494.-Арк.262]. Частина з них, лояльно настроєних до влади, подала прохання зареєструвати їх релігійні об'єднання. Але в реєстрації їм було відмовлено [2.- Ф.Р-1.-Оп.24.-Спр.4494.-Арк.262; 6.-Ф.Р-4648.-Оп.2.-Спр.1.-Арк.7].

Проблеми активізації діяльності сектантів за воєнних років та підвищення рівня релігійності постійно з'являлися на сторінках наукової літератури. Так, на думку радянського дослідника сектантства Е. Філімонова, причини підвищення рівня сектантської релігійності в роки війни коренилися у психології людини, "у сектантських громадах шукали полегшення та утіхи ті, кого надломили випробування війни, хто був вибитий зі звичної життєвої колії". Радянські науковці вважали, що кількісний ріст сектантських громад відбувся завдяки віруючим, які відійшли від православ'я, більшу частину з них складали літні жінки, домогосподарки, вдови, пенсіонери та самотні [13.- С.44].

Проте, як свідчить аналіз документальних джерел, активна діяльність релігійних культів під час війни показала, що радянська політика щодо знищення релігійних почуттів населення була невдалою. Збільшення чисельності сектантів за часів війни можна пояснити кількома причинами. По-перше, під час війни вийшли з підпілля сектантські громади, які у звітах радянських керівних органів вважалися скасованими. По-друге, складне становище в країні під час війни та у післявоєнний період дійсно викликало ріст релігійності, але цей процес торкнувся не лише літніх жінок, але й інших верств населення. Діяльність протестантських місіонерів мала широкі масштаби, які не можна обмежувати лише православними приходами, до того ж між останніми та сектантами традиційно склалися відносини "військового нейтралітету". Тому до табору протестантських громад, перш за все, потрапили колишні невіруючі й ті, що вагалися (представники інших протестантських віровчень, незначна частина православних).

Терпиме ставлення держави до сектантів зберігається до кінця війни. Релігійним громадам, які в період німецької окупації зайняли не свої релігійні приміщення, був наданий термін для підшукування на правах оренди інших приміщень (постанова РНК СРСР від 1 грудня 1944 р. за №1643-486/с) [6.-Ф.Р-4648.-Оп.1.-Спр.11.-Арк.1]. Навіть служителів легалізованих культів (військовозобов'язані запасу, незалежно від віку й складу), які відправляють потреби культу в діючих молитовних будинках, постановою Комісії при РНК СРСР по звільненню й відстрочках від призову по мобілізації за №43/с від 26 лютого 1945 р. звільняли від призову по мобілізації. Такий дозвіл отримали пресвітери діючих громад євангельських християн і баптистів [4.-Ф.Р-6463.-Оп.1.- Спр.1.-Арк.5].

У той же час складна ситуація на "релігійному фронті" викликала занепокоєння вищих ешелонів влади. Контроль над релігійною сферою життя та врегулювання справ між державою та віруючими доручається конкретним установам. У 1943 р. була створена Рада у справах Російської православної церкви при РНК СРСР. За аналогією з цією Радою, 19 травня 1944 р. Рада Народних Комісарів приймає постанову про організацію Ради у справах релігійних культів при РНК СРСР зі штатом уповноважених у республіках та на місцях. На Раду покладалося:

1. Попередній розгляд питань, які порушувалися духовними управліннями або керівниками релігійних об' єднань: вірмено-григоріанської, старовірської, католицької, греко-католицької, лютеранської церков і мусульманського, іудейського, буддійського й сектантського віросповідання, і потребували вирішення урядом СРСР.

Розробка проектів законодавчих актів і постанов з питань цих релігійних культів, а також інструкцій та інших вказівок з їх використання і внесення їх на розгляд Раднаркому СРСР.

Спостереження за правильним і своєчасним впровадженням у життя по всій території СРСР законів і постанов уряду країни, які відносяться до релігійних культів

Пред'явлення Раднаркому СРСР висновків з питань цих релігійних культів.

Своєчасне інформування уряду СРСР про стан