Загальний облік церков, молитовних будівель, складання статистичних зведень за даними, які представлені Раді місцевими радянськими органами [6.-Ф.Р-4648.-Оп.2.- Спр.1.-Арк.3].

З часу організації Ради її головою було призначено К.А.Зайцева, пізніше (постановою РНК СРСР №673) змінив його І.В. Полянський [6.-Ф.Р-4648.-Оп.2.-Спр.1.- Арк.5] (виконував обов'язки голови Ради у 1944-1956 рр.). Під час війни Рада підтримувала загальну політику уряду та задовольнила багато прохань віруючих, пов'язаних з "релігійним відродженням". Загальна лінія керівників цієї Ради включала в себе мету централізації культів, завдяки цьому в майбутньому планувалося входити в контакт з релігійно-адміністративними центрами [14.-С.44].

Виходячи з цього становища, рішенням згори планується об'єднати споріднені протестантські культи в єдину церковну організацію, шляхом реєстрації вивести з підпілля значну частину нелегально діючих культів. Особлива увага була звернена на п'ятидесятників, які в цей час являли собою впливовий і кількісний рух у сектантському релігійному середовищі. Самі ж віруючі-п'ятидесятники, відчувши штучність цього союзу, з самого початку взяли курс на відмову від об' єднання.

У 1944 р. РНК СРСР було уточнено порядок відкриття молитовних будинків: державними органами приймались клопотання віруючих релігійних об'єднань, що були підписані двадцятьма представниками культу. Враховуючи той факт, що в автономній реєстрації п'ятидесятникам було відмовлено, їх громади знов вимушені були піти в підпілля. 10 травня 1944 р. припинив своє існування Всеукраїнський Союз ХЄВ [4.-Ф.Р- 6463.-Оп.2.-Спр.1.-Арк.3].

У той же час та частина віруючих, що входила то табору "переміщених осіб" і яка перебувала на території Німеччини, Італії та Австрії, згідно з директивою Трумена, мала переважне право на еміграційні візи для виїзду в США [8.-С.47]. Деякі п'ятидесятники скористалися цим правом. В Європі було створено кілька організацій, які виконували еміграційні функції та підтримували зв' язки між протестантами, це, перш за все, Слов'янський Євангельський Союз (Німеччина), Товариство "Світло на Сході" (м. Штутгарт), Слов'янська місія (Швеція). Крім цього, "репатріаційну місію" виконували Асамблея Бога та Союз божих зібрань [8.-С.49-50].

Тих п'ятидесятників, що повернулися на батьківщину з місць ув'язнень, і тих, що відкрито розповсюджували Слово Боже під час окупації, очікувала сувора доля. Державою не була врахована лояльність віруючих, і останні знов відчули на собі жорстокість режиму. Частину з них було звинувачено у відмові від трудової мобілізації [4.-Ф.Р-6463.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.39], співпраці з окупаційною владою [4.-Ф.Р-6463.-Оп.1.- Спр.1.-Арк.10]; багатьох лідерів засуджено (за відмову під час військових дій брати в руки зброю були засуджені військовим трибуналом п' ятидесятники А. А. Мельник на 7 років ВТТ, Ф.А. Якимчук на 10 років ВТТ, А.С. Кравченко на 10 років ВТТ та інші). За підрахунками органів радянської влади, п'ятидесятники "дали найбільший відсоток тих, що відмовилися від служби в Червоній Армії" [4.-Ф.Р-6463.-Оп.1.-Спр.1.-Арк.10]. Гучні судові процеси над "зрадниками Вітчизни" зробили свою справу: ще тривалий час у пресі та атеїстичній літературі, згадуючи п'ятидесятників як бузувірську й антирадянську секту, автори вказували на "профашистські настрої" сектантів [15.-С.19- 26; 16.-С.70; 17.-С.24-27; 18.-С.58].

Таким чином, як свідчить аналіз, у період війни радянські керівні органи роблять спробу підняти патріотичний дух населення за допомогою релігійних установ. Тому в цей час певна кількість релігійних громад отримує дозвіл уряду на легальне існування. Поширенню релігійних настроїв в Україні сприяла і діяльність окупаційної влади, яка використовувала антирелігійну політику радянського уряду у своїх цілях. На завершальному етапі війни ситуація в релігійній сфері знову змінюється: церква, як опора державних органів, стає непотрібною, а тому уряд шукає нові методи боротьби з "релігійним дурманом". Вже наприкінці 40-х років у країні набирають силу репресивні заходи за апробованим сценарієм 30-х років. Розпочалась робота з п'ятидесятницькими групами по виведенню їх з підпілля, спроба поставити їх під контроль та звести до мінімуму їх вплив на віруючу частину населення.

Джерела та література

Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації (1941 -

1944 рр.). - Полтава, 1997.

Центральний державний архів громадських об'єднань України.

Терещенко Ю.І. Антисуспільні повчання і діяльність п'ятидесятників. - К., 1975.

Державний архів Дніпропетровської області.

Мамонтов Я.Д. Релігійна секта п'ятидесятників. Дніпропетровськ, 1959.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.

Солдатенко В.Е. Пятидесятники. - Донецк, 1972.

Мельник В.І. Всупереч істині. - Львів, 1987.

Ефимов И. Современное харизматическое движение сектантства (исторический очерк, критический разбор вероучения, положение в настоящее время). - М., 1995.

Москвитин И.А. Во что они верят. - Симферополь, 1971.

Граждан В. Д. Вероучение и мораль пятидесятников. - М., 1989.

Жабко-Потапович Л. Христове світло в Україні. - Вінніпег; Честер, 1952.

Филимонов Э.Г. Христианское сектантство и проблемы атеистической работы. - К., 1981.

Одинцов М. Религиозные организации в годы Великой Отечественной войны (1943-45) // Отечественные архивы. - 1995. - №3.

Кому это выгодно / Сост. Н.А. Забережьев. - К., 1980.

Москаленко В.А., Артамошин Ю.Н. Правда о христианских сектах. - М., 1963.

Романов А. Духовный скит предателя // Наука и религия. - 1963. - №2.

Мячин Ф.Н. Мой разрыв с сектантами-трясунами (Рассказ бывшего проповедника). - Владивосток, 1958