Т. П. Макаренко

ПРОБЛЕМА ЗАХИСТУ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Досягнення Української Народної Республіки у сфері задоволення етноспецифічних потреб осіб неукраїнської національності були настільки значними, що залишаються актуальними й нині. Насамперед це проявилося в діяльності Центральної Ради, виборювання якою права для українців самостійно організовувати своє національне життя було невідривно пов'язане з наданням таких самих можливостей всім меншинам на території УНР.

Серед політико-ідеологічні засад формування Української Центральної Ради пріоритетне місце займали вирішення національно-соціальних питань, демократизації суспільного життя і проведення земельної реформи. Відстоюючи ідею української автономії на засадах рівноправності та демократії, лідери Центральної Ради одним з головних принципів своєї діяльності вважали забезпечення прав національних меншин. Дана позиція була викладена М. Грушевським в статті "Народностям України". "Ми домагаємося державного права для українського народу в федерації народів Росії, широкої автономії України в її етнічних межах, повноти політичного, культурного і національного українського життя. Але все се не має бути, не повинно бути, і не буде погрозою для інших народностей, які мешкають на Україні!" [1, с.275-276]. Тут же йшлося і про наміри Центральної Ради щодо задоволення національно-культурних потреб неукраїнських народностей: пропорційне представництво національних меншин у місцевому самоврядуванні, прийняття їх мови "в зносинах з урядами і органами самоуправи" в певних округах, вивчення рідної мови, створення культурних і релігійних товариств та установ.

Актуальність національного питання, зокрема надання меншинам рівних прав, обумовлювалося також поліетнічним характером населення України: в 1914 р. етнічні росіяни складали 11,7% населення України, третьою та четвертою за кількістю етнічними групами були євреї та поляки, далі йшли німці, болгари, греки, вірмени, чехи та інші народи [2, с.16].

У ході Української революції гарантії прав національних меншин забезпечувалися двома шляхами: конституційним та інституційним, що поділяється на парламентський та урядовий. Конституційні гарантії прав національних меншин чітко прозвучали вже на першому Всеукраїнському Національному з'їзді в квітні 1917 р. З доповіддю "Державне право і федеративні змагання на Україні" виступив Д. Дорошенко, який зупинився на розгляді еволюції ідеї автономії. О. Шульгін наголосив на тому, що Росія має стати федеративною демократичною республікою, в якій всі народи матимуть право самостійно вирішувати державні і культурні справи. Про права і гарантії національних меншин в автономній Україні доповідав Ф. Матушевський, який висловив надію, що в Україні не буде проявів шовінізму і національної ворожнечі. Про забезпечення прав національних меншин доповідав П. Понятенко [3, с.355].

В резолюціях з'їзду наголошувалося, що тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби всіх народів і народностей, що живуть на її землі, "а одним з головних принципів української автономії - повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні" [4, №3, квітень]. В резолюціях другого дня роботи Національного з'їзду зазначалося, що "...з'їзд визнає необхідним, щоби в тих країнах Федеративної Російської Республіки, в яких український народ складає меншість людності, українському народові були забезпечені права меншості на таких же умовах, на яких на Україні забезпечуються права меншості не українців" [5, с.58- 59]. У зв'язку з цим ініціювалася діяльність Центральної Ради, вона повинна була взятися за створення Крайової Ради "з представників українських країв і міст, народностей і громадських верств" [2, с.121].

У постанові Українського Національного З'їзду Київської губернії (19-20 серпня) делегати зверталися до Генерального Секретарства по справах міжнаціональних "зажадати негайно від російського Тимчасового уряду, щоб він вжив негайно рішучих заходів для забезпечення українців- виселенців від тих кривд, які їм чиняться місцевим великоруським населенням" [6, арк.13].

Так, в резолюції Української Центральної Ради від 3 червня 1917 р. міститься пункт: "Центральна рада вважає потрібним негайно видати до українського народу Універсал, в якому має вияснити суть домагань української демократії, представленої Центральною Радою, а також ті завдання, які стоять перед нею в творенні автономного ладу на Україні разом з іншими національностями української землі" [7, №9, червень]. А в постанові засідання Центральної Ради 27 червня 1917 р. зазначалося, що "...Центральна Рада вважає необхідним розглянути в найближчому часі такі найважливіші питання ...4) про забезпечення прав українського народу поза межами України, де він складає меншість" [7, №15/16, вересень].

Ведучи мову про інституційні гарантії прав національним меншинам, зазначимо, що у перші тижні існування УЦР представництво у ній запроваджувалося за територіальним, професійним та партійним принципами. Наприкінці червня 1917 р. п'ята сесія УЦР доповнила їх національним принципом. Отже, першим важливим кроком до утвердження повної рівноправності будь-якої етнічної меншини України з неукраїнською більшістю, було введення до складу Центральної Ради делегатів від меншин пропорційно кількості неукраїнського населення (30%). Після проголошення І Універсалу, на сесії Української Центральної Ради 20 червня 1917 р. було обрано комісію для розробки Статуту автономії України, яка запропонувала розширити свою чисельність до 100 чоловік за принципом національно- територіального представництва. Склад комісії становив: росіян -11 осіб, євреїв - 8, німців - 2, поляків

2, білорусів, татар, молдаван, чехів, греків, болгар - по 1, українців - 71 осіб [3, с.237]. "...безумовне право представництва в комісії мають всі ті національності, які складають на Україні не менш 1% населення. Всі ж інші нації, які живуть на Україні і складають менш 1%, мають