Т.С. Осташко

П. СКОРОПАДСЬКИЙ - ЧІЛЬНИЙ РЕПРЕЗЕНТАНТ ГЕТЬМАНСЬКОГО РУХУ

Після еміграції у Німеччину почався новий етап політичної діяльності П. Скоропадского. Доля зближує його з В. Липинським, українським істориком, політичним діячем, одним із засновників та ідеологів УДХП.

За кордоном В. Липинський створює концепцію класократичної трудової монархії, яка протягом 1920-1930-х років поширюється в колах української еміграції у Західній Європі, Канаді, США, Латинській Америці і на західноукраїнських землях. Народжені в передреволюційний час ідеї українського монархізму знаходять практичне втілення в українському гетьманському русі, ідеологом, творцем і лідером якого він був у 1920-1930 рр.

Протягом усього періоду існування український консервативно-монархічний рух на еміграції був тісно пов'язаний з родом гетьмана П. Скорпадського як історичної династії, представники якої очолювали Гетьманат в Україні у XVIII і XX ст. В українській історіографії і насамперед вченими діаспори розроблялися лише окремі аспекти теми. Значну увагу дослідників привертала діяльність П. Скоропадського в добу Української Держави 1918 р. та ідеологічний аспект гетьманського руху [1-7]. У такій постановці ця проблема ще не була предметом спеціального дослідження. У статті на основі нових матеріалів висвітлюється роль П. Скоропадського в організації та поширенні гетьманського руху в середовищі української еміграції та на західноукраїнських землях.

Актуальність такої постановки проблеми обумовлена необхідністю всебічного вивчення різних напрямків суспільно-політичної діяльності українців в еміграції, у тому числі монархічних організацій, які діяли під проводом гетьмана П. Скоропадського.

Аналізуючи поразку національно-визвольних змагань, В. Липинський однією з її головних причин вважав відсутність чіткої концепції побудови держави, а також брак єдності між українськими провідниками. Останнє, на його думку, могло знову стати на перешкоді відродження української державності в нових, більш сприятливих для України політичних умовах. Спираючись значною мірою на практичний досвід Української Держави гетьмана П. Скоропадського, В. Липинський розробляє теорію трудової класократичної монархії в Україні. Дослідження національно-державних традицій інституту гетьманства підводить його до висновку, що саме спадкова, "дідична" монархія, до якої наприкінці свого життя прагнув Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні.

Варто підкреслити, що серед політичного розмаїття української еміграції не припинялись пошуки лідерів, які могли б суттєво вплинути на покращання політичної ситуації і консолідацію українського громадянства. І, звичайно, погляди багатьох противників полонофільської орієнтації уряду УНР зупинялись на постаті Вільгельма Габсбурга - Василя Вишиваного, який приваблював до себе своїм безкорисливим і гарячим українським патріотизмом і рішучими антипольськими настроями. В очах українських монархічних груп особливо цінним видавалася його приналежність до імператорського габсбурзького дому.

На початку своєї діяльності провід УСХД, намагаючись досягти згоди і здійснити спільну політичну акцію з колишніми політичними супротивниками - гетьманом П. Скоропадським і В. Габсбургом (В. Вишиваним), як ймовірними претендентами на український монарший стіл, домовляється з ерцгерцогом, що П. Скоропадський як головнокомандуючий збройними силами, який приймав на себе "обов'язок об'єднання всіх українських державно творчих елементів", зробить перший "конкретний крок в цім напрямку" і доручить "полковникові В. Вишиваному під своїм зверхнім проводом окрему військову операцію в Галичині" [4]. Згідно з угодою, підписаною між П. Скоропадським і засновниками УСХД, В. Вишиваний увійшов до її законодорадчого органу - Генеральної Ради (попередниця Ради Присяжних). Проте, вже наприкінці 1920 р. з'ясовується вся безперспективність такого альянсу. Це було пов'язано з тим, що В. Вишиваний не погодився із пунктами Статуту і Регламенту УСХД, вбачаючи в них спроби встановити авторитарний режим в Україні. Крім того, він був неправильно поінформований через друковані джерела уряду УНР про нібито польську заангажованість В. Липинського.

Ці розходження в консервативному середовищі не були поодинокими і вони гостро ставили питання про персоніфікацію гетьманського руху і його відповідне обґрунтування, що базувалося б на міцній історичній традиції і політичному прагматизмі водночас.

У листі до віденського часопису "Воля" від 23 квітня 1921 р. Є. Чикаленко висунув тезу, що врятувати Україну з хаосу і безладдя може лише монархія. Однак Є. Чикаленко стверджував, що "українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось інший свій, бо на свойому ми, зі своєї недисциплінованості, не об'єднаємося, не помиримося, а знову тільки якийсь Варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде зі своєю гвардією, привезе своїх, а не московських фахівців, чи спеців, і поведе політику понадклясову, понадпартійну і зорганізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії" [9.-21.04.1921]. Ставало ясним, що найбільш ймовірною у цьому політичному й суспільно-культурному контексті була постать ерцгерцога Вільгельма. Крім того, Є.Х. Чикаленко, відвідавши В. Липинського, вів переговори про можливість спільної акції УСХД з В. Вишиваним. Проте домовленості про спільну акцію так і не було досягнуто. У комунікаті УСХД, опублікованому у "Хліборобській Україні", зазначалось: "З приводу розповсюдження в деяких колах неправдивих чуток про участь УСХД в теперішній політичній діяльності полковника Василя Вишиваного заявляємо, що УСХД, ставлячись із повагою до ідеї Української Трудової Монархії і працюючи для її здійснення, віддає всі свої сили справі об'єднання і організації Українського хліборобського класу і тому в персональній акції Полк. Василя Вишиваного ніякої участі не бере" [10.-1920/21.- Кн.П,Ш,ІУ-С.273]. Саме намаганнями зберегти провідне