Навесні 1920 р. В. Липинський разом з кількома своїми прихильниками (Д. Дорошенком, М. Кочубеєм, А. Монтрезором, С. Шеметом, Л. Сідлецьким (Савою Крилачем), О. Скоропис-Йолтуховським та М. Тимофіївим) створює у Відні Український союз хліборобів-державників. Важливим питанням, що одразу ж постало перед засновниками УСХД і стосувалось як ідейно-політичних засад, так і організації українського монархізму, було питання династії. При його вирішенні В. Липинський вважав, що обрання на еміграції нового гетьмана, як голови української монархічної держави, не є доцільним, оскільки державу ще потрібно завоювати. Разом з тим, до повернення в Україну потрібно було персоніфікувати ідею української трудової монархії в особі, яка б стала символом чистоти цієї ідеї та єдності монархічної організації.

Аби уникнути внутрішньої боротьби серед українських монархістів, можливість появи в їх лавах претендентів на роль "гетьмана-отамана" чи "гетьмана-диктатора", засновники УСХД вирішили персоніфікувати П. Скоропадського, який незадовго до того вже був гетьманом України. "Для нас, - роз'яснював позицію своїх однодумців В. Липинський, - рішаючим при заведенню персоніфікації вже на еміграції став момент законности. Усунути небезпеку боротьби претендентів ми мали надію, персоніфікуючи заздалегідь гетьманство при умові, що представник цього роду буде, як і всі ми, символом ідеї, а не бувшим гетьманом використовуючим ідею для самореставрації" [11.-C.6]

У листі до О. Шаповала В. Липинський писав, що "єсть два способи персоніфікації політичних ідей: диктатура і монархія. При диктатурі персоніфікує ідею людина, яка верх вибралась тільки за свої заслуги і здібности. При монархії ідею персоніфікує людина і Рід, який має історичне, традиційне право до цієї персоніфікації. При диктатурі - диктатор править самодержавно і безвідповідально; при монархії - Монарх (у нас би він звався Гетьман) править через призначених на це людей, які відповідають за виконування влади перед ним і перед тими, ким вони правлять" [12.-Ф.4465.-Оп.1.-Спр.777.-Арк.171].

Пояснюючи далі причини вибору саме П. Скоропадського на посаду майбутнього гетьмана, В. Липинський зазначав, що "при традиційнім гетьманстві може бути знайдений во ім'я спільної історичної традиції на спільній землі компроміс між різними українськими групами (перш за все, між прихильниками руської і української культури на України), а без цього компромісу переможе завжди та група, яка покличе собі на допомогу сторонні сили, тобто як раз група не самостійницька, ворожа до Української Держави". "Врешті при дідичнім монархічнім Гетьманстві, - далі наголошував він у тому ж листі, - ідея персоніфікується не одною тільки особою, а Родом: переходить з батька на сина і тому може в протязі поколінь рости та розвиватись. Єсть тільки одна небезпека від монархії, а саме, що не всі члени даного пануючого Роду можуть мати відповідні персональні здібності для правління. Але ця небезпека усувається власне при конституційній, правовій (не самодержавній) монархії і тоді, коли ця група, на якій спирається монархія, добре зорганізована і віддана своїй династії. Зваживши все вище сказане, я і наша організація, до якої маю честь належати, персоніфікуємо нашу українську ідею державну і національну в єдинім на відповідній висоті уцілівшим з нашої історичної минувщини Гетьманськім Роді Скоропадських. Вірність цьому Родові ми вважаємо реальною, а не абстрактною ідеєю Нації і України [12.-Ф.4465.-Оп.1.-Спр.777.-Арк.171].

Ще на початку 1920 р. з ініціативи В. Липинського відбулася серія розмов і зустрічей з П. Скоропадським, під час яких йшлося про можливість приєднання останнього до акції створення в еміграції української монархічної організації, при умові, що він буде "символом", "слугою ідеї, а не бувшим гетьманом". У підписаній 8 травня 1920 р. П. Скоропадським і членами УСХД угоді гетьман визнавався "Начальним вождем всіх оружних сил України" з перспективою проголошення його українським монархом після "збудування незалежної міцної Української держави". Угода стверджувалась "взаємною урочистою обітницею і власноручними підписами" [8].

Діяльністю УСХД керувала Рада Присяжних, яку очолював В. Липинський. Її постанови мали обов'язкову силу для всіх членів союзу і ухвалювалися не голосуванням, а консенсусом. Якщо виникали розбіжності, то остаточне рішення було за головою Ради Присяжних. Кожен член Ради Присяжних УСХД, вступаючи до її складу, мусив скласти заприсяження, яким він брав на себе обов'язок вірно і до кінця життя "служити ідеї Української Трудової Монархії, побудованої на співпраці і співдружності автономних і самозорганізованих українських класів і українських земель, об'єднаних в одну Націю і в одну Державу" [10.-1920/21.-Кн.П,Ш,ІУ.-С.264]. Ця умова в Регламенті, написаному

Липинським,