В. Липинський відстоював думку, що голова верховної влади у державі має бути повністю незалежним від сторонніх позаукраїнських чинників. Маєстат української нації має бути єдиним і однаково дорогим для всіх українців, він має бути вище позапартійних інтриг і поставлений за межі досягнення різного роду політиків. Таким чином, Гетьманство стоїть понад усіма класами, партіями і до ніякої політичної течії не належить. Головним гарантом стабільності у державі він вважав легітимну гетьманську владу, яка не є виборною, а спадковою.

При його вирішенні питання династії В. Липинський вважав, що обрання на еміграції нового гетьмана як голови української монархічної держави не є доцільним, оскільки державу ще потрібно завоювати. Разом з тим, до повернення в Україну потрібно було персоніфікувати ідею української трудової монархії в особі, яка б стала символом чистоти цієї ідеї та єдності монархічної організації. Це завдання мав виконати гетьман П. Скоропадський. Він вступив до Ради Присяжних УСХД і нарівні з іншими її членами підписав заприсяження, в якому зобов'язувався діяти відповідно до статуту і регламенту УСХД, "вірно" і "до кінця життя" служити ідеї української трудової монархії, проводити цю ідею в життя у лавах УСХД, "поборювати всякі чужі форми державності в Україні", не брати участі без згоди Ради Присяжних в будь-яких таємних чи явних товариствах та організаціях. Заприсяження, скріплене підписом П. Скоропадського, закінчувалось словами: "І це моє добровільне заприсяження... буду мати право замінити тільки присягою всенародньою, зложеною в українській столиці Гетьманові Всієї України і Великому Князю Всея Малия Руси, проголошеному по збудуванню сувереної і незалежної Української Держави в формі української трудової монархії" [11.-С.18].

Отже, на початку своєї політичної діяльності на еміграції П. Скоропадський за своїми правами й обов'язками нічим не відрізнявся від інших членів Ради Присяжних УСХД. У той же час, В. Липинський розпочав ідеологічну кампанію на зміцнення авторитету П. Скоропадського як гетьмана і обґрунтування легітимності його роду, а також виправдання політики Гетьманату 1918 р. ". З цілим завзяттям, з яким все своє життя робив і роблю те, в що вірю, - писав дещо пізніше В. Липинський, - взявся я за працю - з одного боку над продовжуванням формулювання нашої ідеології, а з другого - над відновленням авторитету Гетьмана і сотворенням лєгєнди Роду Скоропадських. Така лєгєнда була необхідна для осягнення двох цілей: 1) виховання нею самого Гетьмана; 2) підготовлення громадянства для майбутнього сприйняття династії і гетьманства" [11.-C.19].

Палкий прихильник монархічного ладу В. Липинський, разом із тим, рішуче відкидав абсолютистсько-монархічні режими, називаючи їх "спадковими диктатурами". "Ми не хочемо, розуміється, старого царського самодержав'я, цієї півазіатської демократичної деспотії, що себе в хвилини небезпеки все при помочі юрби - погромами рятувала" [13.-

42]. Він відстоював конституційну монархію, "законом обмежену і законом обмежуючу". При цьому В. Липинський посилався на англійський зразок монархічного устрою. Зокрема, у листі до О. Назарука 22 грудня 1927 р. він так пояснював свою позицію: "Під виховуванням династії розуміємо то, що вона повинна працювати разом із своїми підвладними. Коли популярність приходить дуже легко, то як всякі легкі речі, вона деморалізує. Дивіться на Англію - там про короля, особливо поіменно, згадують дуже рідко. З одного боку бережуть те, що в державі найсвятіше - Короля - од всіх небезпек популярности (чим гарячіші прихильники, тим гарячіші і вороги - пор[івняйте] Росію з її "Союзом русского народа"), а з другого бережуть себе од всіх небезпек наполеонізму і диктаторизму, які наступають, коли король починає думати, що він дуже популярний і що за ним стоїть "любов народу". Такі речі дуже сумно кінчаються для всіх, як показує приклад Росії, а почасти і Вільгельма ІІ" [14.-C.102].

Передбачалось, що влада гетьмана буде обмежена політичним органом - Радою Присяжних і виконавчим - Гетьманською Управою. В результаті інститут гетьманства мав виконувати консолідуючі і представницькі функції у суспільстві. В. Липинський вважав, що гетьман є тільки символічною фігурою у державі і лише репрезентує гетьманський рух, а не є його справжнім політичним лідером. Одночасно він сподівався, що міцна гетьманська організація "орденського типу", якою В. Липинський бачив УСХД, ідеологічно і політично очолювана ним самим, зуміє контролювати дії гетьмана та керувати його кроками, скріплюючи його морально-політичний авторитет назовні.

В. Липинський досить ґрунтовно дослідив історію роду Скоропадських. Зокрема, він довів, що першим предком роду Скоропадських, відомим в історії України, був Федір Скоропадський з Уманщини, який брав активну участь у визвольній війні проти Польщі під проводом Б. Хмельницького і загинув у бою під Жовтими Водами. Єдиний син Федора Ілля одружився з княжною Чарторийською. Від їхнього шлюбу народилося троє синів, найстарший з яких - Іван Скоропадський у 1708-1722 рр. був гетьманом України. Старший син Василя - Михайло Скоропадський (1697-1758 рр.), генеральний підскарбій (міністр фінансів) Гетьманської України, одружений з дочкою гетьмана Данила Апостола, був прямим предком П. Скоропадського [15.-C.85].

Павло