В історичній літературі існує і дещо інша думка: "Гетьман зрікся влади - не гетьманства" [1.-С.115]. "За цим варіантом, - зазначає В. Гришко, - гетьман, відмовляючись від влади, не відмовився прав на владу, як своїх особистих, так і родових" [15.-С.129]. Вже сам той факт, що наприкінці 1919 р. гетьман П. Скоропадський зустрічається з ініціаторами створення УСХД і заявляє про свої наміри не залишати політичної діяльності і погоджується очолити українські консервативні сили за кордоном "на основі своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державності" [18] повністю підтверджує цю точку зору.

Оселившись разом з родиною у передмісті Берліна - Ванзеє, П. Скоропадський опиняється в центрі уваги західноєвропейських журналістів і політиків, які активно цікавляться його планами. "Здавалося б: після образ, нанесених своїми, українцями... Гетьман Павло мав би заспокоїтись і відійти від політичної діяльності, а, навіть, увійти в якусь спілку. з росіянами.", - зазначає дослідник і активний діяч гетьманського руху Д. Левчук [3.-С.14]. У "Комунікаті", опублікованому у "Хліборобській Україні" у 1920 р. зазначалось, що "всупереч усім поголоскам, що ширилася у закордонній і українській пресі про особу Гетьмана Павла Скоропадського, ним були рішуче відкинуті "різні пропозиції роблені йому неукраїнськими кругами, виступити в активній, але залежній - чи то від Польщі, чи то від Москви - ролі". При цьому з'ясовувалось, що "проголошення в свій час федеративного союзу з Росією не означало й не означає абдикації з ідеї суверенності Української Держави". Підкреслювалось, що "вся праця проводилася Гетьманом, як у культурнім так і в економічнім напрямі виключно задля утворення незалежної самостійної України" і що "на ґрунті цієї ідеї стоїть Гетьман і досі" [10.-1920.-Зб.І.-С.115].

У своїх інтерв'ю закордонній пресі Гетьман інформував західноєвропейський світ про окупацію України більшовиками, про назріваючу там економічну кризу. 24 листопада 1920 р. він на прохання УСХД та інших політичних кіл звертається до Ліги Націй з меморандумом, у якому зазначалось, що прийняття України до цієї впливової організації "відповідає почуттям і бажанням цілої Української Нації, не дивлячись на різниці, існуючі між її політичними партіями" [10.-1920/21.-Кн.П,Ш,ІУ-С.184-185].

Активну участь у громадському житті брали всі члени родини Скоропадських. Дружина гетьмана - О.П. Скоропадська (уроджена - Дурново) організувала харитативні та допоміжні акції для українських біженців, військовополонених і студентської молоді. У цьому їй допомагали гетьманівни Марія та Єлизавета, яка одночасно виконувала обов'язки секретаря при батькові. Гетьман чимало уваги приділив вихованню спадкоємця [4.-С.160].

Родина Скоропадських жила у тяжких матеріальних умовах. У 1926 р. німецькі друзі гетьмана клопотались про надання йому фінансової допомоги з боку німецького уряду. У їх петиції вказувалось, що П. Скоропадський перебуває "у надзвичайній фінансовій нужді" і потребує цієї допомоги "не для того, щоб підтримувати його політичні прагнення, а просто щоб забезпечити йому і його сім'ї пристойне проживання". Уряд Веймарської республіки погодився надавати йому фінансову допомогу (Ehrensold). Так само одержував він фінансову допомогу і після здобуття влади націонал-соціалістичною партією [19.-С.54,56].

Український консервативний рух від часу свого організування в еміграції був пов'язаний з особою гетьмана, що знайшло своє відображення і в його назві. Одним з найважливіших завдань встановлення монархії в Україні В. Липинський вважав необхідність утвердження її спадкового принципу - тобто дідичність. У 1925 р. Рада Присяжних УСХД урочисто проголосила П. Скоропадського головою дідичного монаршого роду [18]. У зв'язку з цим великого значення набувала проблема виховання гетьманича Данила Скоропадського, як передбаченого наслідника на гетьманському престолі. В одній зі своїх пізніших промов гетьманич згадував, що коли йому виповнився 21 рік (1925 р.) до нього звернулися "найближчі співробітники батька (В. Липинський і Д. Дорошенко - Т.О.) із запитом: чи можуть вони і всі гетьманці бути певні, що я згоджуся після мого батька перебрати на себе його права й обов'язки, зв'язані з гетьманським рухом?". "Це питання було для мене надзвичайно важливе, - зазначає Данило Скоропадський, - і я попросив ще один рік часу, щоб обміркувати собі цілу справу і потім дати відповідь. По році я ту відповідь дав. Вона була позитивна. Дав я таку відповідь тому, бо тілько в Гетьманській Ідеї бачив я єдиний і певний шлях для нашого державного відродження" [5.-С.284-285].

Наприкінці 1932 р. гетьманич залишає професійну працю і займається виключно політичною діяльністю. У свій 60-річний ювілей (1933 р.) П.Скоропадський виголошує, що хоч і почуває "ще сили, енергію до боротьби" та все ж таки мусить подбати про те, щоб після нього був забезпечений провід гетьманського руху. "Після мене, - проголошує гетьман, - провід нашого Діла і всі права й обов'язки старшого в нашім Роді переходить на сина мого

Данила. Синові моєму Данилові заповідаю непохитно, до кінця життя, стояти на чолі Гетьманського Державного Діла, а всім Гетьманцям - вірно допомагати йому в цім" [6.- С.23].

Згідно з волею батька гетьманич Данило протягом 1933-1937 рр. працює в гетьманському центрі, виконуючи доручення П. Скоропадського з внутрішньо- та зовнішньополітичних завдань