руху. А у 1937 р. виїздить до Сполучених Штатів Америки та Канади, де зустрічається з членами гетьманських організацій Чикаго, Детройта, Філадельфії, Нью-Йорка, Монреаля, Торонто, Оттави, Вінніпегу та ін. міст. Виступає з промовами і здобуває ще більшу кількість прихильників гетьманського руху. Автори збірника "За Україну", присвяченого подорожі гетьманича по США і Канаді, зазначають, що "зустріч і прийняття пана Гетьманича нашим суспільством в Америці й Канаді була виявом українського патріотизму, єдності і сили. Нарід з ентузіазмом засвідчив вірність Гетьманській ідеї і прийняв Заповіт Гетьмана Павла, вітаючи його сина не тільки як Сина, але як Гетьманича - Українського Престолонаслідника" [6.-С.24]. Навесні 1939 р. гетьманич Данило за дорученням батька виїжджає до Лондона, аби з Великобританії у випадку війни керувати гетьманським рухом у європейському регіоні.
У середині 1920-х років П. Скоропадський зайняв у гетьманському таборі української еміграції становище, яке переросло рамки символа української монархічної ідеї. Він почав сприйматися серед більшості українських монархістів як єдиний можливий претендент на гетьмана майбутньої дідичної української трудової монархії. Після конфлікту з В. Липинським та відходу від УСХД його прихильників П. Скоропадський набирає все більшої ваги в гетьманському русі, фактично уособлюючи його своїм родом. У листі до О. Назарука гетьманич Д. Скоропадський писав, що "зогляду на неможливість знайти підходячого голову Гетьманської управи, провід цієї інституції негласно залишається в руках Батька (П. Скоропадського - Т.О.)". "Отже такого провідника, - зазначав він далі, - якому Батько міг би зі спокійним сумлінням передати ведення всього діла, особливо коли доводилося працювати в надзвичайно складних обставинах, Батько не бачив" [20.-Ф.359.- Оп.1.-Спр.275.-Арк.9]. Поступово провід Управи та Ради Присяжних УСХД опинились під контролем гетьмана П. Скоропадського. Ним були введені зміни до Регламенту УСХД, що законодавчо закріпили безпосереднє керівництво гетьманом виконавчим органом УСХД - Гетьманською управою [20.-Ф.359.-Оп.1.-Спр.275.-Арк.9зв.].
У той же час у середовищі українського монархічного руху мали місце відцентрові тенденції, які призвели до розпуску гетьманом П. Скоропадським УСХД. На цю акцію вплинуло збільшення гетьманських організацій та політичні реалії, які змушували організацію переглянути Статут та Регламент союзу, що стримували вплив особи гетьмана на розвиток руху у цілому. Аналізуючи ситуацію, яка склалась у місцевих осередках УСХД, гетьманич Данило в листі до О. Назарука особливо виділяв Польщу, де діяло декілька гетьманських організацій, і їх розпорошеність не "сприяла внутрішній злагоді" в УСХД [20.- Ф.359.-Оп.1.-Спр.275.-Арк.10].
17 липня 1937 р. у Варшаві відбулось засідання Ради Присяжних, на якій гетьманом було ліквідовано УСХД. Оцінюючи цю подію, гетьманич Данило в листі до О. Назарука підкреслював, що П. Скоропадський "ніколи не стояв за розв'язання УСХД без підготовки дальших кроків, натомість стояв за органічне переведення УСХД в новий стан без всяких внутрішніх потрясінь і за розв' язання Ради присяжних, яку мала б негайно замінити нова інституція і з таким складом членів, який гарантував би її працездатність" [20.-Ф.359.-Оп.1.- Спр.275.-Арк.10зв.].
Отже, на варшавському засіданні Ради Присяжних із розпуском УСХД було проголошено абсолютне гетьманське правління роду Скоропадських, оскільки Рада Присяжних як контролюючий гетьманську владу законодавчий та дорадчий орган була скасована. Нова гетьманська організація Союз гетьманців-державників (СГД) повстала на принципово нових засадах. На зміну правничо-конституційній версії монархізму, яку пропагував В. Липинський, прийшла авторитарна, сповідувана П. Скоропадським. Гетьманський рух набув значного поширення і нового значення.
Даючи оцінку змінам у гетьманському русі у зв'язку з реорганізацією УСХД в СГД, з'їзд СГД в Німеччині і Австрії, який відбувся 17-18 грудня 1950 р., констатував, що із створенням СГД перед ним стало завдання поширення впливу і організаційного підпорядкування "ширших кіл провідної верстви з тим, щоби могти уже організаційно виступати на форумі українського життя ширшими лавами свого членства і формувати національно-політичне і суспільно-громадське життя українців в напрямі здійснення Гетьманської ідеї" [21.-С.22].
Із реорганізацією українського монархічного руху перед гетьманським центром постала проблема створення нових статутних документів. Знаючи О. Назарука як здібного журналіста, публіциста і переконаного гетьманця, П. Скоропадський звертається до нього з проханням відредагувати проекти статуту і регламенту СГД, які були підготовлені спеціальною комісією Гетьманської управи, створеної гетьманом на чолі з В. Мельником, а також незалежно від неї гетьманцями, які жили в інших країнах, В. Леонтовичем, П. Ковальовим, Б. Гомзиним [7.-С.335].
О. Назарук підтримував гетьмана у здобутті повної влади, необмеженої практичної діяльності контролем дорадчого органу. У своєму листі до О. Назарука П. Скоропадський зазначив два моменти, які викликали розбіжності між ним і членами Ради Присяжних. Присяжні відстоювали ідейні засади В. Липинського про обмеження політичної діяльності гетьмана і наголошували на його виключно представницьких функціях. Заперечуючи свій суто "символічний" статус, П. Скоропадський звертав увагу на нові зовнішньополітичні реалії і умови еміграційного життя. Він підкреслював, що не хоче бути диктатором, але мусить мати "остаточно рішаючий голос в усіх важливих питаннях, бо тоді лише можна приймати рішення без прогаяння, і рішення ті не будуть результатом якихось компромісів, що завжди кепсько" [20.-Ф.359.-Оп.1.-Спр.316.-Арк.9].
Не менш важливим було питання методів і тактики діяльності гетьманського центру і руху взагалі, яке П. Скоропадський та його прихильники мали розв'язати в два етапи. На першому етапі, на їх думку, мала відбутися підготовка національних сил до здобуття незалежної Української держави