під проводом гетьманського центру на чолі з гетьманом, а на другому етапі мав відбутися процес впорядкування державних структур та громадського життя. На відміну від пропозиції О. Назарука надати повну владу гетьманові на обох етапах боротьби за державність, П. Скоропадський висловлюється за необхідність надання йому повноти влади лише на першому етапі і висловлює сумніви щодо доцільності повновладдя однієї особи на другому етапі. "На мій погляд теоретично давати монархові, чи нормального типу людині, повновласть - це не є небезпечним в наші часи в тому змислі, що він буде зловживати владою, - наголошує П. Скоропадський у листі до О. Назарука. - Давати повновласть диктаторську заздалегідь цілому рядові поколінь в першу голову нівечить самих монархів." [20.-Ф.359.-Оп. 1.-Спр.316.-Арк. 18].
Ці слова П. Скоропадського дають підстави стверджувати, що він добре усвідомлював необхідність забезпечення влади збалансованим контролем з боку законодавчого органу. Тобто він був далекий від думки запровадити диктатуру роду Скоропадських. На другому етапі - мирного розвитку Української Держави - він вважав за необхідне створення органу парламентського типу, який міг би бути противагою монаршій владі і забезпечувати існування політичного плюралізму в країні. У цьому випадку не викликає сумніву, що із здобуттям Української державності, П. Скоропадський проводив би у життя концепцію трудової класократичної монархії, розроблену ідеологом українського монархізму В. Липинським.
Упродовж цього періоду існування гетьманського руху точилася непримиренна ідеологічна боротьба між його прихильниками і прибічниками УНР. Вона позначилась на дипломатичній діяльності уряду С. Петлюри, а також мала своє продовження і в пропагандистській роботі уряду УНР в екзилі. Зокрема, у своєму листі до українського дипломатичного представника у Швейцарії та Італії М. Василька, який фактично у 19211922 рр. зосереджував у своїх руках всю українську дипломатію в Європі, А. Ніковський, міністр закордонних справ, фактично зобов'язував "пильно стежити за монархічною акцією та не давати їй чим-небудь імпонувати державному центрові" і не вести "одвертий бій з нашими монархістами за кордоном", а скеровувати свої зусилля на те, щоб "монархічні групи та їх окремі представники дискредитували і нищили один одного" [12.-Ф.3696.-Оп.3.- Спр.7.-Арк.71].
Про посилення кампанії дискредитації гетьманського руху урядом УНР в екзилі свідчить, зокрема, лист міністра військових справ УНР (в екзилі) генерала В. Сальського до уповноваженого цього ж міністерства на Балканах генерала В. Филоновича у зв'язку з 20- річчям відновлення гетьманату в Україні (1938 р.). "Для того, щоб не тільки знейтралізувати прихильну гетьманцям пресу, але разом з тим і здискредитувати остаточно Скоропадського в очах цілого світу, - наголошував генерал В. Сальський, - треба негайно розпочати сильну проти них дію, яка пригадала б ганебну діяльність Скоропадського на Україні, його національну зраду, як рівно ж здискваліфікувала б діяльність його за кордоном". При цьому міністр наголошував, що "вся ця провокація повинна використовувати всі можливості: інформаційні розмови зі своїми і чужими впливовими особами, збори різного характеру" тощо [22.-Спр.184].
Як уже зазначалось, гетьман П. Скоропадський, починаючи з 1926 р., одержував фінансову підтримку від німецьких урядів - спочатку Веймарської республіки, згодом націонал-соціалістичного. Проте ставлення офіційних чиновників цих політичних напрямків до гетьманського руху суттєво відрізнялось. В одному з листів до О. Назарука П. Скоропадський писав, що "приходилося тут (у Німеччині - Т.О.) один час дуже багато затратити енергії на те, щоб наш рух, залишаючись тим, чим він є (рухом виключно українським і цілком вільним) міг би в Німеччині далі розвиватися. Тепер це досягнуто. Нашому рухові офіційних перешкод не роблять". П. Скоропадський підкреслював, що гетьманці повинні керуватися виключно українськими інтересами, в якій би країні вони не мешкали. "Де б не були гетьманці, вони повинні в той час, коли треба вирішувати, як бути, керуватися лише справжніми інтересами України, - наголошував гетьман, - а коли вони живуть в країні, де інтереси України ніяк не можуть бути зв'язані з інтересами країни, де вони живуть, хай тимчасово відходять в тінь" [20.-Ф.359.-Оп.1.-Спр.316.-Арк.57,69].
П. Скоропадський підтримував особисті тісні стосунки з представниками німецької військової аристократії, насамперед з генерал-лейтенантом, колишнім начальником штабу німецьких військ в Україні В. Гренером, фельдмаршалом К. фон Маннергеймом, фельдмаршалом П. фон Гінденбургом, полковником О. фон Авенслебеном, а також із товаришами по навчанню в Пажеському корпусі, по службі у Російській армії, колишніми царськими офіцерами та остзейськими баронами, які прийняли у міжвоєнну добу німецьку ідентичність та громадянство і відповідно отримали військові чини Вермахту. Отже, він контактував саме з тими політичними колами Німеччини, що були не заангажовані у діях офіційних націонал-соціалістичних структур. Це, зокрема, засвідчує і його лист до О. Назарука, у якому він писав, що "гетьманський рух - це рух суто український і вільний рух; ми знаходимо, що Німеччина може нам допомогти - ми її поважаємо, але ми не агенти німецькі" [7.-С.337].
На підтвердження цього можна навести також думку німецького історика Ю. Мадера, що, здійснюючи диверсійні дії по розкладенню сил ворога Абвер-ІІ, вербував прихильників із кіл російської та української еміграції. При цьому його керівництво досить диференційовано підходило до різних груп політичних емігрантів. Якщо колишні офіцери та вояки УНР виключались з причини їх служби в різних структурах польського державного апарату, то члени гетьманського руху також не