Т. С. Осташко

ПЕРСОНАЛЬНИЙ СКЛАД КЕРІВНИХ ОРГАНІВ УКРАЇНСЬКОГО СОЮЗУ ХЛІБОРОБІВ - ДЕРЖАВНИКІВ

Українська монархічно-консервативна ідея в ХХ столітті знайшла своє реальне втілення у двох поєднаних між собою суспільно-політичних явищах: Українській Державі гетьмана П. Скоропадського 1918 р. і гетьманському русі на еміграції. Гетьманат, проіснувавши 7 з половиною місяців, не зумів здобути широке коло прихильників у тодішньому українському суспільстві, яке перебувало в полоні соціалістичних та демократично-республіканських ідей. Поразка національно- визвольних рухів українського народу 1917-1921 рр. призвела до занепаду популярності українських соціалістичних партій. До певної міри цьому сприяла і загальна криза європейської демократичної системи. У зв'язку з цим І. Лисяк- Рудницький констатував той парадоксальний факт, що з чотирьох основних напрямків в українській політичній думці (народництво, консерватизм, націоналізм і комунізм) саме консерватизм, "найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття" [1.-С.73].

Політична доктрина українського модерного монархізму, розроблена В. Липинським, відіграла помітну роль в українському суспільно-політичному житті за кордоном як така, що протистояла демократично-республіканській та диктаторсько-тоталітарній течіям. Заснований на еміграції у Відні (16-29 січня 1920 р.) Український союз хліборобів-державників та створена В. Липинським у «Листах до братів-хліборобів» ідеологія української «класократичної» трудової монархії надали українському монархічному рухові нового імпульсу.

В'ячеслав Казимирович Липинський народився 5 квітня 1882 р. у с.Затурцях на Волині в родині дідичного шляхтича, який переселився в Україну з Мазовії в 18 столітті [2.-С.160]. Середню освіту набув у гімназіях Житомира, Луцька й Києва. Після військової служби у російській армії та університетських студій з історії та агрономії у Краківському, а також соціології у Женевському університетах осів у родовому маєтку Русалівські Чагари на Уманщині. У 1914 р. як офіцер

Липинський був мобілізований до російської армії. Під час бойових дій дався взнаки залічений туберкульоз, від якого він страждав до кінця своїх днів [2.-С.36].

Після Лютневої революції В. Липинський брав участь в українізації військових частин на Полтавщині і одночасно разом з С. Шеметом, як він сам згадував, "політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині" [2.-

160]. В. Липинський був одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 р. У програмі він значно розширив політичні та економічні засади діяльності УДХП, прийняті при заснуванні партії у травні 1917 р., наголосивши на необхідності формування провідної верстви суспільства з державницькою свідомістю, співіснування орендної та приватновласницької форм землеволодіння, встановлення державного контролю за національним господарством і т.ін.

За доби Гетьманату 1918 р. В. Липинського призначають послом в Австро- Угорщині. Після повстання Директорії В. Липинський залишався дипломатичним представником УНР в Австрії. У ході національно-визвольних змагань монархічні погляди його не мінялись. Цікаво, що в 1917 р. партія УДХП, до якої він належав, хоча і не поділяла соціально-політичної програми Центральної ради, проте, не пішла в опозицію і продовжувала підтримувати перший український парламент, оскільки вважала його існування законним.

Принцип підтримки законної української влади, яка хоч-би й не відповідала його політичним поглядам, була притаманною В. Липинському і в 1919 р., коли він продовжував залишатись послом УНР в Австрії. Проте, непослідовні політичні кроки Директорії, політичні репресії проти державницьки налаштованих діячів змушують його відмовитись від посади.

Від 1908 р. він починає активну діяльність по наверненню польської або полонізованої шляхти Правобережної України до українства, і здобуває підтримку групи, яка нараховувала близько 30 членів [1.-С.156]. Вони називали себе "українцями польської культури" або "римо-католицькими українцями". У листі до І. Франка В. Липинський писав, що вони "по суті є спольщеною українською верствою", тобто мають "хоч слабі, а все-ж не забуті українські традиції (переважно політичні), мають свою, хоч убогу поки що, але оригінальну українську культуру." [2.-С.166]. У 1909 р. він став учасником конференції українців польської культури, на якій виголосив блискучу промову "Шляхта на Україні: її участь у житті українського народу на тлі його історії", видану польською мовою у Кракові у 1909 р. Аби привернути спольщену українську шляхту до справи відродження національної ідеї, він разом із своїми однодумцями видає у Києві польський двотижневик "Przegld Krajowy".

В. Липинський був одним із перших українських самостійників у той час, коли більшість діячів українського руху в Росії підтримувала програму автономії у складі федерації. На таємній нараді у Львові, яка відбулась з його ж таки ініціативи у 1911 р., він запропонував створити політичну організацію, що в разі війни боролася б за самостійність України. Як згадував А. Жук, який брав участь у цій нараді,

Липинський запропонував "дві концепції: 1) цілковита самостійність України і 2) прилучення України до Австро-Угорщини, обстоюючи першу". Другу, наголошував у своїх спогадах А. Жук, В. Липинський "брав у рахубу лише як етап до державної самостійності України і то оскільки, остільки Австро-Угорщина зможе дати товчок до нашої самостійності своєю політикою в Галичині". Він виступав рішуче проти участі українців у демократичному русі в Росії. "Сили при сім ми тратимо, а нічого не зискуємо, - відзначав він. - Російська революція годується, головним чином, нашими соками, нам же приносить тільки дальшу русифікацію" [3.-

34]. На цій нараді він продемонстрував себе як політик-практик, здатний передбачати хід історичних подій на далеку перспективу.