УДХП, яка підтримала гетьмана П. Скоропадського під час перевороту 29 квітня 1918 р. Проте, перебування у цій партії суперечило статуту УСХД, тому у січні 1921 р. вони виступили з лав партії.

Кожен член Ради Присяжних УСХД, вступаючи до її складу, мусив скласти заприсяження, яким він брав на себе обов'язок вірно і до кінця життя "служити ідеї Української Трудової Монархії, побудованої на співпраці й співдружності автономних і самозорганізованих українських класів і українських земель, об'єднаних в одну Націю і в одну Державу" [5.-С.264]. Ця умова регламенту, написаному В. Липинським, мала суттєве значення, оскільки саме Рада Присяжних, як ідеологічний орган, разом із виконавчою структурою, мусили відіграти роль противаги майбутньому монархові, аби його влада не була абсолютною, а врівноважувалась іншими державними структурами.

У грудні 1920 р. засновники УСХД (Д. Дорошенко, М. Кочубей, В. Липинський, А. Монтрезор, Л. Сідлецький (Сава Крилач), О. Скоропис- Йолтуховський, М. Тимофіїв, С. Шемет) видають Лист Українського Союзу хліборобів-державників до старшин і козаків Української Армії, в якому у популярній формі виголошують програмові засади діяльності союзу. З 1920 р. у Відні під редакцією В. Липинського видається неперіодичний орган УСХД "Хліборобська Україна". Протягом 1919-1926 рр. В. Липинський писав "Листи до братів- хліборобів", які частинами були опубліковані у "Хліборобській Україні", а в 1926 р. вийшли окремою книжкою. На думку І. Лисяка-Рудницького, цей трактат "є унікальним явищем" у новітній українській суспільній думці. Він "містить виклад водночас його (В. Липинського - Т. О.) філософії та його практичної політичної програми" [1.-С.140, 159].

Перші дві частини цієї фундаментальної праці присвячені аналізу поразки української революції і написані під враженням згасання української державності. Відстоюючи державницьку позицію, В. Липинський критикує українську революційну демократію й діяльність створених нею державних інституцій (Центральної Ради та Директорії). У наступних двох частинах викладені основи його політичної філософії та типологія державних форм. Червоною ниткою через усі "Листи до братів-хліборобів" проходять тези "нації" і "держави". "До української нації через українську державу, - наголошував В. Липинський, - через об'єднуючі всіх мешканців України державні політичні гасла" [6.-С.11].

Це є головною програмовою тезою створеної ним організації УСХД, а одночасно і методологією його наукових досліджень. Головним гарантом стабільності у державі він вважав легітимну гетьманську владу, яка не є виборною, а спадковою. При цьому він зазначав, що кожна нація має таку традицію національно- державного ладу, який виростає з її історичних форм розвитку. "Нищити свою власну державно-націоналістичну традицію тому, що в ній єсть хиби і помилки, - наголошував він, - це значить не будувати, а руйнувати націю" [6.-С.94]. Обґрунтовуючи національно-державні традиції інституту гетьманства, В. Липинський приходить до висновку, що дві його прикмети - виборність і залежність від чужих держав - виявились шкідливими для розвитку нації. Тому саме спадкова, "дідична" монархія, до якої наприкінці свого життя прагнув Б. Хмельницький, і яка на практиці продемонструвала свої переваги за часів Української Держави у 1918 р., виявилась найбільш вдалою формою державного устрою в Україні.

Критично аналізуючи державотворчий процес за часів правління П. Скоропадського, В. Липинський відстоює думку, що голова верховної влади має бути повністю незалежним від сторонніх поза українських чинників, вище позапартійних інтриг і поставлений за межі досягнення різного роду політиків.

Таким чином, Гетьманство стоїть понад усіма класами, партіями і до ніякої політичної течії не належить.

В. Липинський відстоював думку, що Україна повинна мати диференційовану класову структуру, яка включала б усі верстви, потрібні для існування зрілої нації та самостійної держави. Він вважав, що цього можливо було досягти частково завдяки постанню нових еліт із народних мас, а частково - наверненню на українство спольщених і зросійщених еліт. На його думку, український хліборобський клас, який включав великих, середніх і дрібних земельних власників і репрезентував історичну, культурну й національну українську традицію, був "дійсно і реально заінтересований в існуванні української держави і до державного будівництва здатний" [6.-С.57].

Нездатність народних мас до організації В. Липинський вбачав у пасивності проводу - "національної аристократії". При цьому він уточнював, що вживає цей термін для "означення тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації" [6.-С.34]. В. Липинський повністю сприймав потребу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Він вважав, що аристократія мала б стати сполучною ланкою між "старою" і "новою" Україною і в такий спосіб внести елемент тяглості в національне життя.

Соціальний плюралізм В . Липинського доповнювався плюралізмом політичним і релігійним. Легально існуюча опозиція, на його думку, сприятиме "приливу" свіжої крові в національну аристократію. "Не самі провідники і не сам народ сотворять нам державу, - писав В. Липинський. - Дасть нам її такий спосіб організації влади,