В. Липинський залишався послідовним плюралістом і у справах релігійних. Він відкидав усі спроби прирівнювати національність до будь-якого віросповідання, хоча як історик вважав, що на українській землі православна церква має певну перевагу серед інших церков. Історії церкви на Україні В. Липинський присвятив окрему працю "Релігія і церква в історії України". Соціальний, політичний і релігійний плюралізм В. Липинського, при усіх його заявах про антидемократизм, на думку І. Лисяка-Рудницького, вивів його на ступінь найпослідовнішого плюраліста [1.- С.166].

Теорія класової монархії В. Липинського будувалась на принципі територіального патріотизму. З його точки зору, Україні однаково протипоказані концепції спільного расового походження (бо "чистокровних" українців ніколи не було й не буде), і концепції вільного самовизначення народів (оскільки в умовах Української держави з її багатонаціональним складом населення та ще й за несприятливої зовнішньої кон' юнктури це неодмінно призведе до анархії і хаосу й до чергової втрати незалежності). В. Липинський вважав, що українським є і повинно бути "все", що осіло на Україні, без огляду на його етнічне чи культурне походження, "расову" чи "ідеологічну" генеалогію. В. Липинський визнавав націю, як "реалізацію хотіння буття нацією". На його думку, державу не можна створити без застосування фізичної військової сили. Але тільки військової сили для створення держави недостатньо. Потрібен легітимний уряд, визнаний усіма соціальними групами, яким мав стати інститут монарха. "Всі великі європейські нації були об'єднані монархіями, - зазначав він. - Чи можна без монархії помислити собі з' єднання Німеччини, Франції, Італії або відродження менших націй, як Болгарія, Румунія, Норвегія. Чому ми маємо бути винятком?" [6.-С.47].

До складу "Ініціативної групи по заснуванню Українського союзу хліборобів- державників", як це видно з підписів під "Листом УСХД до старшин і козаків

Української Армії", входили Д. Дорошенко, М. Кочубей, Сава Крилач, В. Липинський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Тимофіїв та С. Шемет [7.-С.184]. І хоча в минулому вони належали до різних політичних партій В. Липинському, за словами Д. Дорошенка, вдалося їх звести "до купи" і об'єднати "коло нашого бувшого Гетьмана, як біля особи, що вже по свойому становищу являється, так би мовити, втіленням, символом українських державницьких стремлінь" [8.-Ф.4465.- Оп.1.-Спр.777.-Арк.29]. Учасників ініціативної групи, без застережень, можна віднести до інтелектуальної еліти української еміграції в Німеччині і Австрії, де на той час вони мешкали.

Першим і незмінним головою Ради Присяжних УСХД був В. Липинський, засновник і ідеолог гетьманського руху, автор його головних програмних документів. У "Комунікаті", опублікованому газетою "Діло" 30 вересня - 9 жовтня 1930 р., він писав, що 29 грудня 1920 р. "наставлено одноголосно Головою Ради Присяжних, органу кермуючого гетьманською організацією, мене, як автора Статуту та Регламенту і головного ініціатора відродженого на еміграції гетьманського руху".

Серед найбільш відомих і впливових членів першого складу Ради Присяжних слід виділити особу Дмитра Івановича Дорошенка (1882-1951). Громадсько-наукову діяльність він розпочав дуже рано - у 1897 р., друкуючи свої статті спочатку в галицькій, а потім - російській та українській пресі. Належав до Революційної Української Партії. Із заснуванням "Товариства Українських Поступовців" (1908) був одним із його членів. Приблизно в цей час відбулося його знайомство з В. Липинським. У 1909 р. Д. Дорошенко друкувався в журналі "Przegld Krajowy" і, на запрошення В. Липинського, взяв участь у з'їзді українців польської культури. У період Першої світової війни Д. Дорошенко був уповноваженим Союзу міст Південно-Західного фронту на території Галичини і Буковини, після Лютневої революції - крайовим комісаром (з правами генерал-губернатора) Тимчасового уряду в Галичині і Буковині, одним із засновників Української Центральної Ради. Д. Дорошенко був делегований до її складу від Союзу українських автономістів- федералістів (реорганізованого ТУП), як член тимчасового ЦК союзу.

У серпні 1917 р. йому було доручено сформувати новий склад Генерального Секретаріату - першого автономного уряду України. Однак принципові і тактичні розходження з головою Центральної Ради М. Грушевським змушують Д. Дорошенка відмовитись від головування в уряді. Наприкінці серпня 1917 р. він став губернським комісаром Чернігівщини. З цього приводу дещо пізніше Д.Дорошенко писав, що "революція 1917 р. вскрила всю підсвідому, органічну "не революційність" моєї вдачі, моєї психіки. Спочатку непомітно для інших я в революції грав уже здержуючу роль, був фактично контрреволюціонером і всі свої високі посади в новій пореволюційній ієрархії використовував не для "углубленія революції", а для її загальмування. Революцію я стрів без ентузіазму; з самих перших днів мене охопило пророче передчуття чогось страшного, але ніколи було віддаватись почуттям". З переїздом до Чернігова, за його словами, "більше на службі в українській революції" він не був [8.-Ф.4465.-Оп.1.-Спр.777.-Арк.28].

У травні 1918 р. Д. Дорошенко прийняв запрошення вступити до гетьманського уряду. Зважаючи на дружні стосунки з В. Липинським, він запропонував останньому стати товаришем міністра, або ж очолити міністерство закордонних справ. Однак, причини громадського й особистого характеру змусили В. Липинського відмовитись від цих пропозицій. Разом із тим, він радо прийняв запрошення взяти на себе обов'язки посла Української Держави в Австро-Угорщині. Обійнявши посаду міністра закордонних справ, Д. Дорошенко був