Т. М. Пронь

ПОВЕРНЕННЯ НАСЕЛЕННЯ З ЕВАКУАЦІЇ І "ТРАНЗИТНИЙ РУХ" СПЕЦПОСЕЛЕНЦІВ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ У ПОВОЄННІ РОКИ

Понад півстоліття після завершення Другої світової війни та ліквідації її наслідків історична наука займається цією проблематикою. Проте і на сьогодні існує велике коло недосліджених, невідомих або маловідомих проблем, подій, фактів, які старанно замовчувалися владою, були глибоко забуті або фальсифіковані та перекручені радянською історіографією. Висвітлення цих питань є одним із пріорітетних завдань сучасної вітчизняної науки. Зокрема, йдеться про міграційні процеси 19441946 рр.: повернення населення з евакуації та спецпоселенців у місця довоєнного проживання або нового поселення.

У повоєнні роки піднялася могутня хвиля міграційних переміщень населення. Головну роль у цьому русі відігравали державні заходи та внутрішньополітична і соціально-економічна ситуація в країні, що спонукала людей до міграції. Організований міграційних рух значно переважав самовільні й стихійні переселення. Причорноморські степи черговий раз постали в центрі спланованої акції масового переселення населення. За кількістю осіб, які одночасно прибули до регіону, та діяльною участю держави у цьому процесі (її юрисдикція) повоєнний етап (квітень 1944-1953 рр.) розвитку міграційних процесів можна охарактеризувати як "велике переміщення народів".

У вітчизняній науковій літературі відсутні ґрунтовні дослідження із зазначеної проблеми. Побічно торкнулися руху спецпоселенців В. Сергійчук, В. Наулко, М. Бугай [1]. Першу спробу дослідити цей процес на Півдні України було зроблено Т. Пронь [2].

Розглядаючи реевакуаційний рух населення та рух спецпоселенців у 1944-1946 рр. на прикладі Миколаївщини і Херсонщини, автор має на меті акцентувати увагу науковців на необхідності вирішення цієї наукової проблеми.

Наприкінці березня 1944 р. територія Миколаївщини і Херсонщини була звільнена від фашистського окупаційного режиму. Тяжкими наслідками його стали зруйнування промисловості, занепад сільськогосподарського виробництва, різне скорочення трудових ресурсів. Відродження народного господарства розпочалося одночасно з визволенням краю. Вирішити складні завдання можливо було лише за умови активізації людського фактору.

10 травня 1944 р. виконавчий комітет Миколаївської обласної Ради депутатів трудящих офіційно дозволив повертатися у рідні місця всім, хто евакуювався за межі регіону у 1941 р. [3, арк. 25]. При цьому були введені деякі обмеження щодо поселення. Заборонялося поселятися в обласному центрі, Очакові та районах, у яких раніше проживали німецькі колоністи, оскільки останні призначалися для організованих переселенців і репатріантів.

До повного звільнення території України від окупації зворотний рух евакуйованих не відзначався особливою активністю. Все ще існували об'єктивні та суб'єктивні причини, що гальмували та розтягували його на невизначений час. У грудні 1944 р. на Херсонщину самовільно повернулося з евакуації всього 49 чоловік [4, арк. 6].

Хвиля масового повернення у рідні місця біженців та евакуйованих піднялася лише весною-літом 1945 р. Реевакуація проводилася у кілька етапів. Її темпи визначали ситуація на фронті та реальні можливості залізниць. Разом з евакуйованими поверталися у рідні місця й демобілізовані з лав Радянської Армії. До жовтня 1945 р. "армію праці" на Миколаївщині поповнили 7 987 демобілізованих, 2 232 з них працевлаштувалися у м. Миколаєві, 4 686 - у сільській місцевості, 852 - по містечках області [5, арк. 131]. Однак це було попереду.

Млявість повернення у 1944 р. у рідний край тих, хто перебував в евакуації, ще не означала, що тут не відбувалося будь-якого руху. Розорення господарства південних областей не могло не стимулювати прийняття державного рішення про направлення міграційного потоку в даному напрямку. Природно, що здійснення господарського ривка було можливим лише при мобілізації всіх сил суспільства. Навесні 1944 р. відділ спецпереселення НКВС СРСР почав звільняти громадян, перебуваючих на спецпоселеннях, та визначати нові місця для проживання. Відповідно до постанов Раднаркому Союзу РСР від 5 квітня 1944 р. № 359-105с і від 11 липня 1944 р. № 54-224с [6, с. 121] та за згодою українського уряду у південні області республіки почали масово прибувати колишні польські громадяни, депортовані у 1939-1941 рр. із районів Західної України та Білорусії у республіки Середньої Азії та східні області РРФСР. Прийняття рішення про їхнє переселення в Україну було обумовлено бажанням радянського керівництва упорядкувати взаємовідносини з Польщею та використати в якості робочої сили під час весняно-літніх польових робіт.

У травні-червні 1944 р. на південь України одночасно рушили два потоки спецпереселенців: перший - зі східних республік СРСР - Узбецької, Казахської (Алма-Атинська, Карагандинська, Кокчетавська, Північно-Казахська, Талди-Курганська області) [7, с. 47-48], другий - зі східних областей і країв РРФСР (Свердловська, Омська, Молотовська, Кемеровська області та Красноярський край) [8, с. 26]. За соціальним статусом це були переважно «неблагонадійні», так звані осадники (військовослужбовці польської армії, які, виконуючи поліцейські функції в Польщі, отримали землі на території Західної України), військовополонені, колишні поміщики, фабриканти, службовці держапарату і просто біженці, "евакуйовані" у 1941 р. із прифронтових районів. За національною ознакою поділялися на поляків, євреїв і незначну кількість представників інших націй і народностей. Саме вони наповнили першу організовану та потужну хвилю повоєнних мігрантів на півдні.

В одному із документів ЦДАГОУ, введених до наукового обігу В. Сергійчуком, вказується, що протягом липня - 20 листопада 1944 р. зі східних регіонів СРСР на територію 8 областей УРСР (Херсонська, Полтавська, Запорізька, Дніпропетровська, Одеська, Харківська, Сталінська - сучасна Донецька) прибуло 21 946 колишніх польських громадян [9, с. 75-76].