Провідне місце серед областей прийому належало Херсонській області. До неї було направлено найбільшу кількість спецпоселенців - 5 600. У документі відсутні дані щодо прийому цієї категорії громадян Миколаївською областю. Однак, на наш погляд, це просто технічна помилка, допущена при друці. Зокрема, названо тільки 7 областей. Загальна кількість прийнятих осіб становила не 21946, а 19840 (підрах. - Т.П.), тобто не зрозуміло, яку область було пропущено у списку і де поділося 2 106 чоловік? Вважаємо, що цією областю була Миколаївська. Висновки базуються на наступних фактах:
в інформаційній довідці Миколаївського обласного земельного відділу, наданою Наркомзему України 9 листопада т.р., пояснювалося: "відмовлено в прийомі колишнім польським громадянам з Казахстану 1808 чол., так як прийнято вже 3 366 (ця цифра вказувалася й раніше, ще 29 серпня - Т.П.), у радгоспах немає житла" [10, арк. 42];
за документами державного архіву Миколаївської області проходить інформація, що 1 вересня поїзд СК 991 доставив із Актюбинської області на Миколаївщину 1530 колишніх польських громадян [11, арк. 63, 69-70], яких поселили у населених пунктах - Ново-Одеса, Варварівка, Нечаяне, Блюменфельд, Андрієво-Зарино, Миколаївський радгосп, Пересадівка, Лоцкіно, Добра Криниця, Єланець та у колонії Шпаєрово та Ново-Шпаєрово. Крім того, вказувалося, що сюди був відправлений і поїзд № 888 з Акмолінської області [12, арк. 15-38];
на підтвердження цієї думки вказує і графік евакуації колишніх польських громадян, яких належало переселити з Миколаївської області до Польщі протягом січня-травня 1946 р. (всього за підрах. авт. 7 797 чол.) [13, арк. 12]. Тобто зосередження такої кількості поляків в області було б не можливо без включення 3 366 осіб згаданих вище;
стосовно розходження даних (на 1260 більше прибулих, ніж за документом, наведеним В. Сергійчуком), то варто зазначити, що це підсумкові дані за липень - 20 листопада, а рух розпочався у травні-червні;
показник 7797 чол. на січень 1946 р. також не є остаточним мірилом руху. Він не включає кількість осіб, організовано відправлених до Польщі у 1945 р., та випадки самовільного руху у напрямку польського кордону колишніх польських громадян, які не могли дочекатися повернення на батьківщину;
на той час область мала достатню кількість вільного житлового фонду, що сприяло переселенню.
Вищезазначене переконує, що Миколаївська область поряд з Херсонською також приймала колишніх польських громадян з Узбекистану і Казахстану. Разом з тим, обидві області були долучені до складу 15 областей, які приймали колишніх польських громадян зі східних областей РРФСР. За станом на липень 1944 р. до Миколаївської області прибуло 3700 спецпереселенців. Їх розмістили у 22 радгоспах, що спеціалізувалися на вирощуванні зернових або тваринництві. Наприклад, радгосп "Агрономія" Арбузинського району прийняв 50 чоловік, "Вознесенський" Вознесенського та "Друга п'ятирічка" Варварівського - по 200, "Реконструкція" Березнегуватського - 230, "Братський" Братського та "Блюмен" Тілігуло-Березанського по 250, колишні німецькі колонії Рорбах, Ватерлоо та єврейська Шпаєрово - 730 чоловік і тільки 30 поселилося у Миколаєві [14, арк. 68-69]. Поселяли прибулих групами по 60-250 чоловік, переважно на підприємствах сільськогосподарського призначення державної форми власності (радгоспах). Так, 2 265 чоловік із 3 366, що прибули у серпні, поселили у населених пунктах Миколаївського Тресту радгоспів НКСГ УРСР [15, арк. 65]. Значно меншу кількість польських спецпоселенців поселяли у колгоспах або підсобних господарствах.
Потік поляків, бажаючих переселитися в Україну, був настільки потужним, що 11 серпня 1944 р. РНК СРСР змушений був оголосити про завершення переселення [16. с. 25]. Але зупинити рух не вдалося. Оскільки багато поляків не змогли вчасно оформити документи і виїхати на нові місця поселення, то рух колишніх спецпоселенців на південь продовжувався і в наступні місяці. Не бажаючи ускладнення і без того напружених радянсько-польських відносин, державне керівництво подовжило строки переселення. Слід зазначити, що більшість поляків сприйняли цей захід як легальну можливість перебратися поближче до Польщі та мали намір використати цю нагоду і територію в якості транзитного посередника для майбутнього від' їзду на батьківщину.
Всього у Миколаївській області було поселено 4485, у Херсонській - 4668 колишніх польських громадян, що прибули зі східних областей РРФСР (найбільше по Україні) [17, с. 121]. Вони зайняли більшу частину вільного житлового фонду. Виділене для них житло відповідало стандартам того часу - бараки, гуртожитки, більш-менш відремонтовані квартири або окремі будинки. Деяких розселили по домівкам місцевого населення. Було організовано також харчування в їдальнях, видачу продуктів та промтоварів - одяг, взуття, мило. Звичайно про необхідну кількість товарів і якісні послуги не могло бути і мови. Неодноразово облвиконкоми у телеграмах на ім'я тодішнього замголови РНК СРСР М. Косигіна повідомляли про неналагоджене централізоване забезпечення польських громадян [18, арк. 14, 51]. Радгоспам доводилося годувати прибулих власними силами. Усі запаси підсобних господарств та місцеві ресурси на закупку товарів першої необхідності були вичерпані. Багато переселенців та їх дітей через відсутність взуття не мали змоги вийти на роботу чи до школи.
Однак, незважаючи на це, настрій переважної більшості польських громадян був непоганий, вони виявляли бажання йти працювати і навіть залишитися на постійну роботу у радгоспах. Щоправда були й такі, які не включалися роботу, або недобросовісно виконували доручену справу. Вони мотивували свою поведінку скрутним матеріальним становищем, поганим харчуванням, відсутністю дитячих закладів.
Сподіваючись на тимчасове