І. М. Спудка

СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАСЕЛЕННЯ ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ (НА ПРИКЛАДІ РЕЙХСКОМІСАРІАТУ "УКРАЇНА")

На сьогоднішній день серед багатьох „білих плям" та „чорних дір" в історії Другої світової війни та її основної складової окупаційного режиму найменш дослідженим є питання, пов'язані із соціальним забезпеченням населення окупованих територій. Незважаючи на жорстокий режим, встановлений нацистами на окупованих українських землях, органи місцевого врядування намагалися будь-яким чином полегшити життя пересічного населення в умовах окупації.

Соціальна політика нацистів або проблема соціального забезпечення населення окупованих територій на сьогоднішній день вважається найменш дослідженим питанням. Це було пов'язано з певними забобонами, що існували в СРСР, а також з державним замовленням. Серед дослідників, що займалися даною проблематикою, слід виділити І. Г. Вєтрова, який присвятив окремий підрозділ в монографії матеріально-побутовим умовам робітників і службовців в період окупації [1]. Також необхідно відзначити працю В. О. Шайкан [2], яка розглядає проблему колабораціонізму, звертає увагу на окупаційну політику в РУ та зоні військового управління і залучення до співпраці місцевого населення, діяльність допоміжних управ та комітетів самодопомоги, стосунки між інтелігенцією та окупантами та ін. Проблемами вивчення окупованого Харкова займається А. Скоробогатов [3], який у своїх статтях висвітлює побутові проблеми окупованого міста, зокрема, торгівлю та громадське харчування, економіку, продовольчу політику та ін.

Метою даної статті є з'ясування рівня соціального забезпечення населення в рейхскомісаріаті „Україна", а також визначити роль органів місцевого врядування у вирішенні даної проблеми.

Сутність німецької окупаційної політики в соціальній сфері можна зрозуміти із змісту заяви Г. Геринга, зробленої на нараді штабів воєнно-господарського і матеріального відомства від 16 вересня 1941 р. про продовольство для радянського населення: „Забезпечуватися продовольством в зайнятих областях мають тільки ті, хто працює для наших потреб" [4, с. 200].

Через деякий час нацистська верхівка зрозуміла, що така політика не є ефективною, адже ігнорування елементарних потреб українського населення призводило до зміни ставлення населення від нейтрального або загалом позитивного в деяких регіонах до негативного, і зростання опору місцевого населення так званим „визволителям" від більшовицького гніту. Фашистські керівники скоро зрозуміли, що для здійснення їх військових, політичних та економічних намірів однієї жорстокої сили буде недостатньо. У щоденнику Г. Геббельса від 25 квітня 1942 р. з'являється такий запис: „...ми дуже болісно вдарили по українцям, грубо поводячись з ними. Ляпас не завжди є переконливим аргументом, і це стосується як українців, так і росіян". У запису від 22 травня 1942 р. знаходимо продовження цієї думки: „Особисто я вважаю, що ми повинні змінити нашу політику, особливо стосовно народів Сходу. Нам би вдалося значно зменшити загрозу з боку партизан, якщо б ми змогли завоювати яким-небудь чином довіру народу. У цьому напрямку могла б здійснити дива чітка політика стосовно селян та церкви. Можливо було б корисно організувати в різних районах маріонеткові уряди з метою перекласти на них відповідальність за неприємні та непопулярні заходи" [5, с. 138].

Виключно важливу роль у здійсненні соціального забезпечення населення окупованих територій відігравали створені при міських управах відділи суспільного забезпечення. Фактично, лише місцеві органи влади намагалися опікуватися цими питаннями, щоб полегшити життя населення окупованих територій, тому що німецька цивільна і військова адміністрація особливо не переймалися такими „дрібницями".

Слід зазначити, що частина населення, яка була зайнята на промислових підприємствах, державні службовці, науковці, лікарі та ін., хто мав офіційну роботу, знаходилися в більш вигідному становищі, тому що могли розраховувати хоч на мізерне державне забезпечення.

Робітники промислових підприємств розділялися на чотири категорії, згідно з якими нормувався продовольчий пайок. Найвища - четверта - включала робітників, зайнятих на тяжких роботах, а також тих, які працюють в шкідливих умовах (на підприємствах, що випускали зброю, залізничному транспорті, у шахтах і каменоломнях). До третьої категорії належали робітники, які працювали в інтересах Німеччини повний робочий день. Друга категорія передбачала членів родини працівників третьої і четвертої категорії (дружин і дітей у віці до 14 років). До першої категорії, чи як її ще називали - „нормальної", належали всі ті, хто не потрапив до перших трьох. Окрім того, зазначалося, що „...включення до третьої чи четвертої категорії споживачів ... здійснюється винятково за рахунок першої". Унаслідок цього, вже в квітні 1942 р. загарбники, підсумовуючи „досвід" своєї діяльності, вимушені були визнати, що „...часто буває, що робітники повинні кидати тяжку роботу внаслідок виснаження від недоїдання. Продуктивність робітників, зайнятих на важких роботах, сильно падає" [1, с. 116].

У той же час відповідно до розпорядження заступника рейхскомісара України від 1 грудня 1941 р. „Про заробітну плату, українським робітникам та умови їх праці" встановлювалося 6 груп робітників, які за годину праці отримували: а) практиканти всіх років навчання - 0,75 крб.; б) нефахові робітники: віком від 18 років і старше - 1,00 крб., віком 17 років і менше - 0,7611 крб.; в) фахові ремісники: віком 18 років і більше - 1,20 крб., віком 17 років і менше - 0,90 крб.; г) фахові ремісники: у віці від 22 років і вище - 1,70, від 20 і 21 року - 1,60, від 18-19 - 1,40; д) керівники, ремісники зі спеціальною кваліфікацією, десятники - 2,00 крб.;