з податком на прибуток робітників та службовців та соціальним збором на охорону здоров' я. У випадку хвороби робітник міг розраховувати на безкоштовне амбулаторне чи стаціонарне лікування, також на грошову допомогу на кожен день лікування у розмірі 50% від заробітної платні. Ця допомога оплачувалася за наявності лікарняних листів встановленого зразку [8, арк. 114].
Звичайно, ці розпорядження часто виконувалися тільки на папері. Але в архівних джерелах знаходимо свідчення того, що підприємства самі звертали увагу медичних закладів на порушення останніми деяких положень інструкції по соціальному страхуванню. Наприклад, „Міськхарчпром" м. Запоріжжя надіслав листа директору І хірургічної лікарні, в якому підприємство вимагало від лікарні повернути гроші робітниці Л. Поповій у розмірі 138 крб. 30 коп., що вона сплатила за лікування і виставити рахунок „Міськхарчпрому" згідно з § 6 розділу І інструкції [6, спр. 738, арк. 2].
Архівні джерела зберегли відомості про роботу лікувально-виробничого комбінату „Профілакторій" в м. Києві, що розпочав свою роботу 3 жовтня 1941 р. Завдання „Профілакторія" полягало у наданні праці неповнолітнім робітникам, створенні умов для того, щоб кожен робітник мав роботу, відповідно до стану здоров'я й тим забезпечити своє існування. У „Профілакторії" було організовано такі медичні заклади: медпункт, клінічну лабораторію, пневмотораксний та рентгенкабінет з відповідним персоналом. Також було організовано їдальню. Про роботу цього закладу свідчить, зокрема звіт про роботу лікувального корпусу „Профілакторія" згідно з яким у цій установі було проведено таку роботу: 285 амбулаторних відвідувань, накладено 249 пневмотораксів, влаштовано 10 хворих до Тубінституту, проведено 133 відвідування на дому, зроблено 113 рентген- просвічувань, 389 лабораторних аналізів [9, арк. 2-3].
З метою забезпечення мінімальних потреб у харчуванні робітників, багато керівників підприємств організовували виробничі кухні, що було прикметним для залізниць, зокрема в м. Мелітополі, та заводські їдальні (на підприємствах м. Запоріжжя, наприклад, на серпень 1942 р. діяло 40 їдалень, які забезпечували 36 тис. робітників) [1, с. 116]. Якщо робітник знаходився на повному денному утриманні, він повинен був сплачувати приблизно 6 крб. на день, якщо на частковому, то сніданок коштував 1,75 крб., обід - 2,50 крб., вечеря - 1,75 крб.
Органи місцевого самоврядування намагалися виконувати розпорядження і постанови щодо соціального забезпечення робітників та службовців, але головною перешкодою для їх реалізації стали не руйнування, спричинені війною, а небажання німецької окупаційної адміністрації реалізовувати свої обіцянки. Це було пов'язано, перш за все, з стратегічними намірами нацистів щодо жорстокої експлуатації трудових ресурсів окупованої території та расовим підходом, який панував у нацистській демагогії, що дозволяло виправдовувати всі зловживання німецьких бюрократів на місцях. Населення окупованих територій розглядалося як дармова робоча сила. Частими були випадки зловживання представниками німецької окупаційної адміністрації. Неефективність та непослідовність німецької окупаційної політики, хаос, який був у системі управління, були очевидними навіть для тієї частини українців, які ставилися до „нового порядку" позитивно: „.Дивує мене ця неорганізованість і ця безпорадність (німецької) влади. Вона межує з байдужністю і злочином. Адже все це - тільки на руку большевикам . В Києві всі майже справляють враження або переляканих, або злих або геть розчарованих. Справді - тут негаразд. Постерігаю дедалі більше невдоволення. Воно росте... Побутові обмеження теж досить суворі. На базарі увесь час, крім дорожнечі, метушня і хаос. Запровадження укр. карбованця викликало паніку, бо чимало позалишалось в людей рад.[янських] грошей, а підготовчі пояснення про обмін з'явилися пізно ... Перспективи на зиму погані - палива нема і з харчами негаразд..." [7, с. 63].
Відділи соціального забезпечення та опіки, не зважаючи на таку позицію німецької влади щодо забезпечення населення, намагалися все ж таки надавати матеріальну допомогу та виплачувати пенсії інвалідам, людям похилого віку, сім'ям репресованих. Функціями відділів суспільної опіки були: реєстрація пенсіонерів, обслуговування відвідувачів з різними проханнями прийняття на пенсію, видача одноразової допомоги грошима, одягом, взуттям, забезпечення квартирою, паливом, видача талонів на їжу пенсіонерам, забезпечення дешевими обідами дітей та ін.
При відділі суспільної опіки Київської міської управи була створена комісія українських громадських і культурних діячів у складі проф. С. Раєвського - голови комісії та його заступника секретаря Академії Наук В. Чудінова. Як зазначалося в протоколі засідання комісії від 16 січня 1943 р., „призначення пенсій і допомоги має тимчасовий характер, в них можуть вноситися корективи в залежності від тарифікації ставок і оплат; допомоги в пенсії ухвалюються за віком, станом здоров' я та високої кваліфікації і стажу роботи; ухвалені пенсії видаються тим особам, що не мають сталого заробітку; особам, яким призначено пенсії, видаються відповідні довідки" [9, спр. 80, арк. 1].
Розмір пенсії або допомоги залежав від соціального статусу та особистого внеску особи в розвиток українського громадського руху і становив від 250 крб. до 1 тис. крб. одноразово або на постійній основі. Відділ соціального забезпечення Запорізької міської управи з 1 січня 1942 р. приступив до складання списків на виплату допомоги інвалідам, пенсіонерам, людям похилого віку, сім'ям репресованих. На це асигнувалася сума, що становила 15% бюджету управи [10, с. 3].
Дніпропетровська міська управа видала наказ від 28 червня 1943 р. відповідно до якого, з метою покращення матеріального становища робітників та службовців, працюючих у підпорядкованих міській управі установах, підприємствах та торговельно-кооперативних