Т.В. Васильчук

ВІДНОВЛЕННЯ ВИЩОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНСЬКОЇ РСР ПІСЛЯ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

За підрахунками науковців, Друга світова війна нанесла матеріальних збитків Радянському Союзу на 2 трлн. 569 млрд. крб. Серед усіх союзних республік найбільших матеріально-технічних втрат понесла Радянська Україна [1]. Вслід за визволенням радянської території від німецько-фашистських військ влада розгортала роботу з нормалізації життя та відновлення промислового та сільськогосподарського виробництва, що було неможливим без спеціалістів різної кваліфікації, кількість яких за роки війни значно скоротилась. Однією з умов швидкого відродження господарства стало завдання відновлення роботи вузів країни та випуску кваліфікованих фахівців.

Радянські науковці розглядали питання історії освіти України, її повоєнне відродження в контексті загальних процесів у вузах СРСР. У роботах радянських дослідників Є.В. Чуткерашвілі [2], К.Т. Галкіна [3], присвячених проблемам розвитку радянської вищої школи, питання української вищої освіти розглядалися фрагментарно, не було визначено особливостей розвитку української вищої та шкільної освіти, його специфічних рис. Після проголошення незалежності вітчизняні дослідники звернулись до вивчення історичного досвіду та традицій освіти України. Проблеми повоєнного відновлення освіти України сформульовані у статті Б. Чижевського [4]. Однак період повоєнної відбудови навчальних закладів різного рівня в Україні ще недостатньо досліджений істориками. Мало приділялось уваги повоєнному відновленню педагогічної вищої освіти, яка є вагомою складовою підготовки висококваліфікованих спеціалістів.

Розвиток вищої педагогічної освіти у післявоєнний період представлений широким колом джерельних матеріалів. У фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України зберігаються документи, які висвітлюють як діяльність вузів, так і Міністерства освіти УРСР. Українські та загальносоюзні періодичні видання повоєнних років характеризують загальні тенденції розвитку освіти, її проблеми: "Учительская газета", "Вестник высшей школы", "Молодь України", "Радянська освіта", "Радянська Україна". Нормативно-правові акти опубліковані у спеціальних виданнях: "Збірник наказів та розпоряджень Міністерства освіти Української РСР", "Бюллетень Министерства высшего образования СССР".

Автор статті, не претендуючи на вичерпність, пропонує зробити спробу визначити, яким чином відновлювалась зруйнована війною мережа педвузів УРСР, завдання та вирішення проблем повоєнного відродження підготовки педагогів.

Негайне повернення студентів у вузи, навчання в яких було припинене війною, та збільшення кількості зарахованих абітурієнтів на перші курси повинні були забезпечити випуск фахівців, необхідних для повоєнної відбудови держави. Однак постає питання: чи була достатня кількість молоді, яка могла стати абітурієнтами вузів, тобто мала необхідну для цього закінчену повну середню освіту та матеріальні можливості для здобуття вищої освіти? Війна припинила шкільне навчання у багатьох районах держави, тому невідкладне відродження шкільного навчального процесу стало одним із першочергових завдань влади. У свою чергу, поновлення навчання у школах вимагало нормалізації підготовки педагогічних кадрів у вузах країни.

Після війни перед урядом СРСР гостро постала проблема нестачі кадрів у шкільних закладах. Так, за офіційними даними, у 1944 р. у 20 звільнених від німецько-фашистських окупантів областях України не вистачало 30 498 педагогів [5]. Проблема кадрового забезпечення шкіл після війни стояла настільки гостро, що вакансії шкільних вчителів заповнювали спеціалістами, які пройшли підготовку лише на короткострокових підготовчих курсах.

Педагогічні вузи України з 1943 р. почали поступово відновлювати навчання студентів та готувались до проведення вступних іспитів абітурієнтів. Згідно з "Законом про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 рр." педагогічні вузи УРСР до кінця п'ятиріччя були зобов'язані збільшити кількість студентів у порівнянні з довоєнним часом та випустити 40,7 тис. учителів [6].

Відродження вищої освіти відбувалося у складній соціально-економічний ситуації, що ускладнювало завдання відновлення вищих навчальних закладів. Значно зменшувало популярність педагогічної освіти також те, що молоді вчителі отримували призначення на роботу у сільські та районні школи, в яких найбільше бракувало педагогічних кадрів. Життя у повоєнному селі було важким: зима 1946/47 рр. відзначилась черговим голодомором. Тому навіть у суворі сталінські часи, чимало молодих вчителів не прибували на місце свого призначення. Проведена перевірка у лютому 1948 р. Міністерством Державного контролю УРСР стану учительських кадрів виявила численні факти неприбуття випускників педагогічних навчальних закладів у школи, де їх чекали. Наприклад, у Харківській області протягом 1945-1948 рр. з'явилося на роботу з 700 випускників лише 203, тобто 29%, по Сталінській області з 872 випускників не прибуло 389, а це майже 45% [7].

Негативно впливала на виконання завдання відновлення довоєнної кількості студентів у вищих навчальних закладах плата за навчання у VIII - X класах середньої школи. За продовження освіти у старших класах була встановлена плата 200 крб. на рік у Києві та 150 крб. в інших містах та селищах. Платним було також навчання в училищах та вузах. Наприклад, за навчання у педагогічному вузі у Києві необхідно було платити 400 крб. на рік, в інших містах та селищах - 300, заочна освіта коштувала у половину менше [8.-С.19- 21]. . ...

Керівництву вищими навчальними закладами належало з відповідальністю поставитися до організації конкурсного відбору абітурієнтів у педагогічні вузи [9]. Для популяризації педагогічної освіти влада рекомендувала використовувати різні форми профорієнтаційної роботи серед молоді: радіопередачі, районну й обласну пресу, плакати- об'яви, роз'яснювальні бесіди.

Проте у 1945 р. великого конкурсу на вступних іспитах у педагогічні та учительські інститути не було. В інтерв'ю кореспонденту газети "Молодь України" начальник Управління у справах вищої школи при Раднаркомі