УРСР С.М. Бухало визнавав, що кількість поданих заяв у педагогічні та учительські інститути не перевищувала кількості місць [10]. Міністерство освіти УРСР у підсумках роботи вузів України у 1946/47 навчальному році звертало увагу на плинність студентів педагогічних навчальних закладів: у цілому за цей рік кількість студентів педагогічних вузів України зменшилась на 7,5%. Працівники Міністерства освіти вважали, що причини скорочення чисельності студентів педагогічних та учительських інститутів полягали у тому, що частина студентів перейшла за власним бажанням до інших вузів, частина з них - відрахована за незадовільне навчання. Крім того, багато зарахованих студентів не з'явились на навчання на початок навчального року. Однак були й такі, що залишили навчання через незадовільне матеріальне становище, їх відсоток був великий. Наприклад, з 80 студентів, що пішли з Кіровоградського педінституту у 1946/47 році, 63 чол. (приблизно 79%), залишили навчання у зв'язку з хворобою, поганим матеріальним становищем або переїздом батьків [11.-Ф.166.-Оп.15.- Спр.306.-Арк.86].
Керівництво країни формувало через пресу у свідомості громадян уявлення про виключну важливість виховання підростаючого покоління для розвитку держави та зміцнення її сили. Постійне акцентування уваги на тому, що вчитель виконує у радянському суспільстві найважливішу місію, від якої залежить майбутнє СРСР надавало ілюзії елітності діяльності вчителя. Радянська преса невпинно стверджувала, що оскільки уряд та партія довіряє педагогам виховання дітей, то працювати у школі можуть тільки найкращі. Відчуття елітності та особливої виключності вчителювання були покликані заохотити молодь здобувати педагогічну освіту.
Для популяризації педагогічної професії використовувалось також матеріальне заохочення. Одним із засобів підвищення престижності професії вчителя стали пільги для молодих спеціалістів у вирішенні житлового питання. Ці пільги мали особливу привабливість, адже у повоєнній Україні гостро стояла проблема відновлення житлового фонду країни. Місцеві органи влади повинні були надати молодому спеціалісту-педагогу довготерміновий кредит на спорудження будинку або надати вже готове житло [12.-С.16]. Однак усі ресурси держави були спрямовані на відродження промисловості та виробництва. Тому місцева влада не завжди знаходила можливості для фінансування у достатніх обсягах будівництва житла для вчителів.
Крім пільгового забезпечення житлом з 31 січня 1948 р. діти вчителів, вчителів- пенсіонерів, директорів і завідувачів навчальною частиною початкових, семирічних та середніх шкіл звільнялись від оплати за навчання у VIII-X класах середніх шкіл, педагогічних училищ, учительських та педагогічних інститутах [9].
У період, що розглядається, постало завдання підвищення якості підготовки спеціалістів у вузах СРСР, яке неможливе без перегляду та впорядкування навчальних планів та програм, поліпшення методології викладання.
З метою підвищення якості підготовки вчителів для шкіл були внесені зміни до правил прийому до педагогічних вузів. Вчителів готували в університетах, педагогічних та вчительських інститутах. Педагогічні інститути, з трьох або чотирьох річним строком навчання, готували викладачів для середньої десятирічної школи. Університети та педагогічні інститути давали спеціалістів із закінченою вищою освітою. Стрімке зростання кількості семирічних шкіл у середині 30-х років зумовили створення у 1934 р. учительських інститутів з дворічним строком навчання. В них готували спеціалістів з незакінченою вищою освітою, які могли викладати лише тільки у семирічних школах. На відміну від педагогічних, до учительських інститутів приймали після дев'ятого класу середньої школи. Та вже з 1946 р. в усі вищі навчальні заклади, в тому числі й в учительські інститути, приймалися лише особи, які мали повну середню освіту, тобто десятирічну [13.-С.10-15].
У зв'язку з завданням підвищення якості підготовки спеціалістів на сторінках періодичних видань викладачі педвузів неодноразово обговорювали програми підготовки вчителів. Їх погляди збігались у тому, що підготовку педагогів необхідно розширити дисциплінами з методики викладання, психології, педагогіки. Це було враховано при складанні нових навчальних програм педагогічних вищих навчальних закладів 1951 р. [14.- С.34-37]. Зміни в навчальних програмах були спрямовані на розширення професійної педагогічної підготовки майбутніх вчителів. Була збільшена кількість годин теоретичних курсів з психології, педагогіки, методики, вивчення яких намагалися ув'язати з практикою у школах.
Після війни значно зросла зацікавленість уряду СРСР у розвитку фізичного виховання молоді та дітей. На ХІІІ пленумі ЦК ВЛКСМ розглядались питання про важливість розвитку фізкультурної та спортивної роботи серед молоді. Згідно з прийнятим рішенням ЦК ВЛКСМ у програми школи та вузів були внесені відповідні корективи - значно розширені заняття з фізичного виховання. У свою чергу, це зумовило потребу шкіл у кваліфікованих вчителях фізкультури. Для цього в країні почали відкривати факультети та окремі навчальні заклади фізичного виховання та спорту. Наприклад, у 1949 р. у Кам'янець-Подільському та Черкаському педінститутах були відкриті факультети фізичного виховання та спорту [15.- C.5].
У повоєнній школі, окрім учителів фізкультури, не вистачало кваліфікованих викладачів іноземної мови. Постанова ЦК ВКП(б) від 25 серпня 1932 р. вводила обов'язковим вивчення однієї іноземної мови учнями середніх шкіл. Виконання цієї постанови було ускладнено браком учителів англійської та французької мов із закінченою вищою освітою [16.-С.15-16]. З метою забезпечення шкіл учителями іноземних мов мережа їх підготовки була значно розширена. В Україні у 1949/1950 навчальному році були відкриті відділи іноземних мов учительських інститутів при Вінницькому, Ворошиловоградському, Житомирському, Кіровоградському, Львівському, Ніжинському, Сталінському педагогічних інститутах.
Після війни одним із засобів збільшення кількості висококваліфікованих фахівців стала також заочна форма навчання, яка, в першу чергу, повинна була охопити вже працюючих учителів. За ініціативи народного комісару освіти УРСР
