Т.В. Винарчук

УКРАЇНСЬКА КОМПАРАТИВІСТИКА У ПОШУКАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОНТЕКСТУ ВІТЧИЗНЯНОЇ ІСТОРІЇ

У вітчизняній історичній науці останніх десятиліть тема українського державотворення залишається чи не головною. Надзвичайно цікавим і актуальним є питання, чому національно-визвольна боротьба українців та їх державотворення досягли своєї мети лише наприкінці ХХ ст., тоді як інші поневолені народи Центральної та Східної Європи спромоглися на це ще на початку цього століття. Інтерес до ключових проблем національної історії характеризує інтелектуальне життя також і інших народів Центральної та Східної Європи.

Відразу після утвердження державності в результаті визвольної боротьби на початку ХХ ст. історики новостворених держав регіону Центральної та Східної Європи почали шукати історичне обґрунтування існуванню національних держав. Ще тоді науковці звернули увагу на подібність історичних процесів народів досліджуваного регіону. Поступово історичні дослідження Центральної та Східної Європи почали окреслюватися як окремий напрямок історіографії зі своїм методом пошуку - осмислення подій національної історії через загальноєвропейський контекст.

З відновленням української державності настав час звільнення історії від фальсифікацій та упередженого ставлення до деяких історичних проблем, до яких, беззаперечно, відноситься національно-визвольна боротьба, її провід та концепції. Молода українська держава, її суспільство вимагає нового концептуального осмислення подій із залученням раніше недоступних для науковців архівних матеріалів та розробкою нових методів дослідження. Такі складові в поєднанні з деполітизацією та деідеологізацією є шляхом інтенсивного поступу історичної науки.

У дослідженнях переломних подій вітчизняної історії розширення пізнавальних можливостей науковців відбувається не лише завдяки залученню нових різнотипних джерельних матеріалів, використанню допоміжних історичних дисциплін. Моральну застарілість деяких історичних досліджень, окрім джерельної бази, визначають також методологічні підходи до наукової роботи. Переосмислення історичних проблем можливе не лише із залученням у науковий обіг нових джерел. Нові, неочікувані результати може дати використання сучасних методів наукового дослідження.

Становлення нових методів наукового дослідження свідчить про активний розвиток історичної науки, а також її модернізацію. Нові методи, до яких впевнено можна зарахувати синергетику, герменевтику, семантику, доводять свою науковість та перпективність. Останнім часом посилилась зацікавленість науковців теоретичними розробками методології наукової роботи, про що свідчить збільшення публікацій стосовно методології історичних досліджень [1; 2; 3].

Проте захоплення новими словами не завжди означає розширення термінології. С. Савченко у статті "Сучасна українська історіографія: спроба характеристики" докоряє деяким історикам за т.зв "поняттєвий модернізм". Науковець висловлюється проти залучення у науковий обіг слів іншомовного походження без потреби, коли можна обійтися українськими словами. С. Савченко вважає, що таке безпідставне використання англоїзмів дослідниками має за мету створення ілюзії наукової новизни та оригінальності [4.-С.130]. Ми приєднуємся до заклику цього спеціаліста обережно використовувати слова іншомовного походження, бо іноді без словника важко зрозуміти думку деяких авторів.

Постійний процес словотворення, безперечно, є позитивим явищем для будь-якої сучасної мови тому, що свідчить про її розвиток, а значить, і суспільства. Також і розширення термінології у будь-якій сфері діяльності людини є відображенням активності та поступу.

У контексті проблеми англоїзмів у сучасній термінології та напрямків розвитку української історичної науки автор статті пропонує коротко оглянути один з наукових методів - компаративний. Крім того, спробуємо аргументувати та окреслити напрямки компаративних дослідженнь історії українського державотворення в контексті історії Центральної та Східної Європи.

Останнім часом сучасні фахівці з методології наукових досліджень використовують термін компаративні, як синонім порівняльних досліджень. Терміни компаративний, компаративістика походять від латинського слова comparativus - порівняльний [5.-С.282]. Досить часто сучасні філологи, історики, юристи не протиставляють ці два терміни. Філософський енциклопедичний словник пояснює слово компаративний, як порівняльно-історичний метод у філософії [6.-С.217]. Авторитетний англомовний вебстеровський словник дає загальне визначення слову "компаративний" - порівняння з метою визначення подібності або неподібності двох, або більше об'єктів [7.-С.461].

Проте не завжди терміни компаративний та порівняльний використовувались як синоніми. Так, за часів Радянського Союзу науковці використовували термін компаративний для того, щоб підкреслити різницю між радянською та буржуазною науками [8.-С.66; 9.-С.35].

Часто різні фахові словники пояснюють слово компаративний, як сукупність порівняльних методів [11.-С.58], або комплекне порівняння [13.-С.302]. Однак все ж таки науковці у питанні визначення напрямку досліджень, основу яких складають порівняння, використовують термін "компаративістика".

Порівняння - це давно відомий і часто використовуваний метод наукового дослідження та відноситься до групи спеціальноісторичних методів. Його застосовують не тільки історики. Основою класифікації або типологізації у будь-якій науковій галузі є попередньо проведені порівняння певної кількості фактів, явищ, вивчення подібних рис процесів. В історії порівняння, поруч з іншими, є один із методів наукової роботи. Проте деякі наукові дисципліни сформувалися переважно на основі одного, базового методу, який найбільше відповідає поставленним завданням та визначеній меті дослідницької роботи. Серед таких наук, насамперед, необхідно назвати літературознавство та порівняльне правознавство. Ці наукові галузі мають більше теоретичних розробок порівняльного методу роботи, ніж історична компаративістика. В історії, на відміну від літературознавства та порівняльного правознавства, порівняння є лише одним із методів дослідницької роботи. Тому пропонуємо звернутися до теоретичних розробок цих дисциплін для того, щоб отримати уявлення про розвиток порівняльного методу.

Одним із завдань літературознавства є визначення своєрідних рис національної літератури, іншонаціональних впливів на неї та окреслення спільних тенденцій світового літературотворчого процесу, для чого, найперше, необхідно порівняти літературу та культурні процеси різних народів [10.-С.422]. Протягом свого існування компаративістика в літературознавсті мала різні цілі, відповідно