по землі, і досліджувати, що в тих людей на душі та що ховається під їхніми ногами. Історикам треба мати відповідники телескопа, мікроскопа, томографа й геологічного зонда" [18.-С.19]. Англійський історик цілком слушно зауважив, що потреба у створенні загальних праць не зникне ніколи, оскільки разом із зміною моди змінюються також і "рамки" загальної історії, що у свою чергу потребує її перегляду [18.-С.20]. Проте не тільки зміна моди вимагає нових узагальнюючих праць. Такої роботи потребує розширення джерельної бази історичних досліджень, введення у науковий обіг нових археологічних даних, зміна підходу до їх інтерпретації. Слід враховувати той факт, що змінюється й само людство, суспільство, світосприйняття. Розширення застосування обчислювальної техніки змінює також і можливості дослідження та обсяги обробки матеріалів, скорочує їх час. Окремо взята книга не може бути єдиним джерелом історичного пізнання. Об'єктивність та повноту в історичній науці забезпечує наявність не одної праці, не одної теорії та концепції. Згодом історичні праці самі стають пам'ятками історії, свідченням своєї епохи, дослідження яких доповнюють знання сучасників про минулі епохи.
Не можна не погодитись з Н. Дейвісом у тому, що ніяке дослідження та його висновки ніколи не стануть кінцевими. Це очевидно, оскільки розширення джерельної бази, а також застосування нових методів наукового пошуку будуть доповнювати та уточнювати роботу попередників: "Тож і "повну історію" можна відтворити тільки тоді, коли історики поєднають результати вивчення якомога ширшого спектра джерел. Наслідок ніколи не буде досконалим, але кожен новий ракурс і кожна нова методика допомагають висвітлювати частини, які разом становлять ціле" [18.-С.21].
Проведення компаративного аналізу та створення узагальнюючих праць можливе при наявності вузьких, регіональних та національних досліджень. Разом із тим компаративні дослідження не є переказом фактів вузькоспеціальних або регіональних досліджень. Адже мета порівняльного аналізу зовсім інша - вивчення загальних закономірностей розвитку, визначення загальних рис та аналогій історичних процесів та явищ, дослідження особливостей та відмінностей, специфічних рис, властивих даному історичному об' єкту. Дослідження у такому напрямку має свою специфіку: "Воно є синтезом сутнісних рис цих фактів та явищ із точки зору закономірностей історичного процесу в міжнаціональних масштабах" [16.-С.25].
Компаративний метод дослідження, як і всі інші, має певні обмеження та складності у використанні. Не викликає заперечення те, що зіставлення декількох історичних об'єктів вимагає від дослідника ретельного вивчення всіх їх [3.-С.71]. А це великі обсяги інформації, без ознайомлення з якими, неможливо провести порівняльний аналіз.
Обмежує можливості українського історика-компаративіста повільний процес видання в нашій країні перекладних досліджень іноземних науковців. Немає перекладних видань навіть нових загальних, так званих національних історій. Отже, масштабне дослідження вимагає від вітчизняного історика знання іноземних мов, які розширюють межі досліджень, опанування роботи в Інтернеті, що, перш за все, полегшує пошук необхідної літератури зарубіжних авторів.
Хочемо нагадати застереження Л. Зашкільняка: "Формальне застосування методу може вести до штучних і навіть спекулятивних висновків" [3.-С.71]. Додамо, що компаративістам слід бути обережними, не впадати у надмірний схематизм та спрощення.
Я. Дашкевич, розмірковуючи про компаративний аналіз в історичній науці, ставить питання: "Що саме в історичних дослідженнях вимагає порівняння, варте порівняння - а що таки справді його не вимагає. Не потребує, не є варте. Бо, хоча, теоретично порівнювати можна все з усім (а в історичному плані, також, наприклад, Україну з Суматрою), то з такого порівняння (якщо автор володіє літературним талантом) може вийти лише блискотливе есе. І тільки" [2.-С.122]. Львівський науковець висловлюється проти пошуку загальних закономірностей національно-визвольного руху народів Центральної та Східної Європи, тому що, на його думку, нації різнились як традиціями, так і рівнем національної свідомості.
Але Я. Дашкевич, хоча й критично ставиться до компаративного методу дослідження в історії, не відкидає його повністю: "Не можна заперечувати користі порівнянь взагалі. Вони можуть наштовхнути історика на пошуки нерозроблених у власній історії граней" [2.-С.127].
В українській історіографії до вивчення подій вітчизняної історії тривалий час підходили ізольовано, вузькорегіонально, а загальноєвропейський контекст оминався. Декларативно говорили про необхідність посилення в дослідженнях європейського контексту, а конкретних результатів не було. Саме тому перед сучасними українськими дослідниками постає завдання поглибити розуміння українського національного руху саме через європейський контекст.
Пошук теоретичного обґрунтування належності українців до європейської культури чітко окреслюється в ідеї єдності слов'янського світу та панслов'янській концепції поневолених слов'янських народів, а також у національно-політичних концепціях української інтелектуальної еліти. В основі панслов'янських теорій ХІХ ст. лежить теза про схожість історичної долі слов'янських народів. Радянський історик В.А. Д'яков вважав, що теорія слов'янської єдності почала формуватись у другій половині ХVШ ст. серед народів, які втратили свою державність. Ця теорія повинна була об'єднати сили невеликих народів у боротьбі з потужними ворогами, такими як Оттоманська та Габсбурзька імперії [20].
Українські борці за національні права свого народу у ХІХ ст. використовували порівняння стану визвольного українського руху з польським, чеським рухами та намагалися окреслити напрямки його розвитку. Так, Д. Дорошенко у брошурі "Білоруси і їх національне питання" звертав увагу читачів на подібність історичних процесів українського та білоруського народів: "Думаємо, що й для наших читачів буде цікаво довідатись про білоруський рух; наш народ зв'язаний багатьма нитками з білоруським народом в історичній долі і в сучасному житті; тим більший інтерес має для нас