Т.В. Винарчук

РЕЗУЛЬТАТИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ УКРАЇНЦІВ ПОЧАТКУ ХХ ст.: СУЧАСНИЙ ПОГЛЯД І РЕТРОСПЕКТИВА

З розпадом Радянського Союзу зникли методологічні та ідеологічні обмеження досліджень історії України, що спричинило зростання кількості наукових розробок з проблем українського державотворення. Сучасні дослідники намагаються не тільки створити неупереджену об'єктивну національну історію, дослідити маловивчені наукові проблеми, а також концептуально переосмислити українські історичні процеси.

За відносно короткий період українські історики провели величезну за обсягом науково- пошукову роботу. Проте вивченню й аналізу поглядів на результати національно-визвольної боротьби українців на початку ХХ ст. науковці приділили поки що мало уваги. Вважаємо за необхідне виправити цей недолік, і в представленій статті пропонуємо стислий огляд характеристики державотворчих процесів періоду Української революції, яку давали активні діячі (як правило, вони були науковцями) та історики незалежної України.

Для всіх спогадів характерні деякі спільні риси, зокрема вони, як і всі інші джерела приватного походження, пройняті суб'єктивними оцінками подій, бажанням виправдати себе та своїх однопартійців. Переважна більшість авторів-сучасників прямо не писали про поразку або перемогу Української революції. В аналізі подій та наслідків визвольної боротьби вони писали про прорахунки, помилки та невдачі лідерів Центральної Ради, які пояснювали неготовністю українців до відродження державності або їхньою національною недозрілістю. Навіть після подій, які довели нежиттєздатність і хибність політичних концепцій, лідери українського державотворення продовжували звинувачувати у невдалому завершенні державотворення низьку національну свідомість населення, неповну соціальну структуру українців, несприятливі зовнішньополітичні умови, нестачу матеріальних і фінансових ресурсів, розкол національних сил, брак досвідченої в політичній й адміністративній діяльності еліти.

Повалення національної влади стало тяжким ударом для активних діячів відродження української державності. Багато з них так і не знайшли сил відверто написати про поразку, наводячи аргументи. Наприклад, навіть після проголошення незалежності УНР чимало писалося про переваги федералізму та непотрібність самостійності, важливість перемоги соціалізму, фатально несприятливі зовнішньополітичні і внутрішні обставини для відродження державності України. У роздумах учасників тих подій над результатами Української революції концепція неповноцінності українського суспільства наводилася для виправдання пасивності лідерів Центральної Ради у створенні національної держави.

Частина активних діячів державотворення вдалася до ідеологічного компромісу з більшовиками, виходячи з того, що більшовики метою своєї діяльності також проголосили соціалістичну перебудову суспільства. Соціалістичні гасла більшовиків дали підставу українським борцям за визволення доводити неправомірність твердження про поразку Української революції, адже завдання вирішувалося одне й теж саме - створення соціалістичного суспільства, вирішення соціальних проблем. Ще одним аргументом заперечення поразки Української революції стало порівняння статусу українських земель під владою російського царя зі станом УРСР.

Компромісну оцінку результатам революції дав видатний український історик М.С. Грушевський, який на початку 20-х рр. минулого століття знову повернувся до федералізму й негативної характеристики державників. Але чому він все-таки відійшов від ідеї незалежності української держави до ідеалів федералізму? Адже, здавалось, діяльність більшовиків остаточно їх скомпрометувала.

У статті "Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання", написаній у 1920 р., історик послідовно пояснював свої погляди на проблему статусу української держави. М.С. Грушевський намагався довести свою послідовність і відданість ідеям федералізму та виправдати тимчасовий поворот до самостійництва. Голова Центральної Ради після проголошення незалежності Української держави різко відмежувався від ідей самостійництва: "В минувшині ми ніколи не були приклонниками незалежності в ходячім, вульгарнім розумінні сього слова. Мати власну армію, митну сторожу, поліцію, в'язницю й шибеницю - се ніколи не захоплювало українських народників" [1.-С.232]. М.С. Грушевський стверджував, що проголошення незалежності України, а значить - відступ від принципів федералізму було лише реакцією на нав'язування чужої волі українцям. Крім того, до такого рішення керівництво українців підштовхнули складні обставини: "Те, що в дійсності хотілось і дійсно треба було захистити: суверенність українського народу, незайманість його національних, економічних і політичних інтересів, се, розуміється, можна було забезпечити і в федеральній формі, якби обставини були нормальні, якби час не був такий пожарний" [1.-С.233].

В аналізі підсумків визвольної боротьби український історик насамперед керувався принципами соціалістичної теорії - для нього важливішими залишилися не національні, а соціалістичні партійні інтереси. М.С. Грушевський був готовий йти на компроміс, тому що більшовики проголошували своїм ідеалом соціалістичні перетворення. Він підкреслював, що автономія України повинна бути справжньою, повноцінною, а не такою, яку більшовики створили спочатку в "Російській федерації". Історик висловив впевненість у тому, що Україна повинна бути разом із Росією, а тому він і проголосив відмову від боротьби з владою більшовиків: "Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-більшовиками, явну і тайну і тактику оружних повстань і політику зривання зсередини. Ми навчились шанувати в більшовиках провідників світової революції, котрим за се мусимо пробачити не одно з того, що нам боком вилазить, тим більше, що наші власні помилки оправдовують не одно в їх упередженнях і помилках в відносинах до нас" [1.- С.234]. Як доводив М.С. Грушевський, до цього змушують помилки проводу українців і несприятливі умови для відродження української державності: "Ми переконались також, що об'єктивні дані, реальні умови українського життя, спадщина царської Росії не дають змоги будувати українське життя без замирення, без порозуміння з Росією. Зложивши пиху з серця, ми мусимо шукати порозуміння, мусимо доходити добросусідських, доброзичливих відносин з нею, навіть ціною певних уступок, бо