Прямо про поразку М.С. Грушевський не писав, а лише наголошував на тому, що метою, як діячів Центральної Ради, так і більшовиків, були соціалістичні перетворення. Крім того, слід пам'ятати, що як політичний ідеал науковець розглядав федерацію республік Європи, до того ж соціалістичних. Тому на шляху до здійснення великої мети - створення європейської федерації соціалістичних республік - не було принципової потреби у незалежному статусі України.

При аналізі публіцистичної та політичної спадщини М.С. Грушевського іноді здається, що поступками прагнув запобігти помсти більшовиків українцям, забезпечити деякі національні права свого народу в межах радянської держави. Голова Центральної Ради України прийняв факт перемоги більшовиків, переконуючи всіх у тому, що такий перебіг подій був неминучим. Тому він пропонував примиритися з тим, що сталося, і не розпорошувати сили на безнадійну, а з огляду на ідеал федерації соціалістичних республік Європи, взагалі непотрібну боротьбу. М.С. Грушевський вважав більш доцільним з такої ситуації вибороти максимально можливе розширення національних прав у межах УРСР. У 1921 р. у листі до редакції щоденника "Вперед" писав: "Був я, і тепер зістаюсь при тім переконанні, що в інтересах українського народу українське громадянство без різниці поглядів повинно віддавати свої сили культурному будівництву в рамках Укр. Радянської Республіки, заповнюючи живим змістом сі рамці прокламованої укр. самостійності, а з другого боку - що правляча комуністична партія для урятування соціал-революційних здобутків повинна якнайтісніше зв'язатись з укр. радянськими соціалістичними партіями, покликати їх до роботи й зробити співучасниками державного й соціального радянського будівництва" [2.-С.237]. У цих рядках відчувається глибока біль людини, яка раптово зрозуміла, що її діяльність не потрібна владі, яка проголошувала ті ж самі соціалістичні ідеали, людини, яка не бажала визнати очевидні хиби своєї теорії та помилки у політичній діяльності.

М.С. Грушевський намагався надати інтелектуального обґрунтування своїм поступкам більшовикам. Його теорія є компромісом - українська визвольна боротьба начебто не зазнала поразки, а дала свої результати та майже досягла мети, оскільки більшовики надали українцям атрибути державності, дозволили мати національну освіту, визнали як окрему націю.

Інтелект цього видатного історика почав створювати нові ілюзії, які міцно тримали його у полоні самообману. О.Я. Шульгін (1889-1960), член Центральної та Малої Ради, генеральний секретар міжнаціональних і міжнародних справ, згадував про свою випадкову зустріч з М.С. Грушевським на чеському курорті Лази-Семигорки у 1920 р. Він записав спостереження, якими з ним поділився колишній голова Центральної Ради: "А не думаєте Ви, Олександру Яковичу, що ми переживаємо ту саму добу, як під час кінця римської імперії. Все нищиться, кінчається старий світ і на зміну йому приходить новий" [3.-С.151]. О.Я. Шульгін зрозумів, що ці думки означали прагнення М.С. Грушевського знайти порозуміння та замирення з більшовиками: "Цей "новий світ" - це мав бути більшовизм. Не потрібно додавати, що я заперечував Михайлові Сергійовичу, бо не бачив занепаду Заходу, хоч і був він понівечений війною. Але я відчув, що він був глибоко перейнятий ідеєю кінця старого і появою нового світу. З цих думок логічно випливало його поступування" [3.- С.151].

Сам О.Я. Шульгін вважав Радянський Союз "спільною тюрмою" для західної та колишньої російської частини України [4.-С.177].

Як і М. Грушевський, В. Винниченко був готовий до співпраці з більшовиками. Але якщо роздуми М. Грушевського базуються на логіці, мають історичну та політичну аргументацію, то роботи В. Винниченка - це переважно переплетіння емоцій, особистих переживань із викладом подій. За рядками "Відродження нації" відчувається не політичний діяч, а творча й емоційна особистість. Місцями праця нагадує художній твір. Складається враження, що автор жив у нереальному світі, який сам вигадав.

Для В. Винниченка також найважливішими залишились принципи соціалізму. Як доводив автор "Відродження нації", ідеї більшовизму не були сторонніми українському населенню. Вони не мали підтримки тільки тому, що населення України бажало мати свою національну владу, але зовсім не тому, що це були більшовики: "Вони не могли бути до його ворожими, навпаки, вони всією душею поділяли його лозунги цілковитого соціального визволення. Але вони разом із тим не дозволяли більшовикам скинути українську владу. Бо вони мали національну гордість, самоповагу, національну пробуджену ніжність, яка хотіла свого, в своїх формах того визволення. Вони нічого не мали проти лозунгу "вся влада радам", але яким радам? Своїм... І от ця віра, саме ця, а не тільки національна, не допустила під той час більшовизму на Україну" [5.-Ч.ІІ.-С.82-83]. Чому українська влада втратила підтримку населення? В. Винниченко вважає, що їй не вистачало соціалістичності [5.- Ч.ІІ.-С.89].

Крім соціалістичності, українській владі бракувало ентузіазму, сміливості, вона злякалася "темних інстинктів". А не вистачало тому, що в Україні було мало національно свідомого пролетаріату, згідно з ідеологією більшовизму, головної сили у боротьбі за встановлення соціалізму. Історичні умови розвитку українців призвели до денаціоналізації та русифікації пролетаріату: "Через те ми не мали широких пролетарських мас, які б силою свого войовничого, революційного духу підпихали нас, керівників, які б вимагали від нас рішучості, які б виділили із себе нові кадри революційних керівників, і національно свідомих і соціально одважних... Селянство ж само по собі ніколи в соціальних рухах керуючої ролі не грало, воно