Ю. Бачинський перебував в еміграції з 1921 р., з 1923 р. жив у Берліні. Можливо, його марксистські погляди разом із незнанням справжньої ситуації в Радянському Союзі сприяли формування ідеалізованої уяви про становище в Україні. У статті "Десятиліття більшовицької революції", написаній у 1927 р., він указував на досягнення революції та позитивні зміни в Україні. Насамперед, таким досягненням Ю. Бачинський вважав зруйнування держави буржуазії та дворянства і побудову нової держави пролетаріату та селянства. Крім визволення соціального, іншим визначним досягненням стало те, що революція дала трудящим масам "можність розвивати цілком нову свою культуру, культуру життя" [7.-С.123]. Ю. Бачинський відзначає також як прогресивну зміну те, що Україна здобула атрибути державності від радянської влади: "В своїх заходах доконали українська більшовицька-комуністична партія і український радянський уряд дуже велике діло. За сей короткий час вони не формально, не зовнішньо лише створили і організували українську державу, але зробили її українською на ділі, по цілому її змісті і духові Українська держава стала дійсно державою українського народу, а не державою російської і зросійщеною (української і жидівської) буржуазії і зросійщеного або спольщеного українського дворянства і поміщецтва, яких усіх большевицька революція вимела з краю" [7.-С.132-133]. Цей теоретик українського визвольного руху припускав можливість того, що він помиляється у своїй характеристиці більшовицької революції, на що звернув увагу в передмові: "Тому задумую виїхати на Радянську Україну і до других радянських республік, щоби там на місці переконатися, на скільки те, що я в от сих статтях про Радянську Україну і про Радянський Союз писав, відповідає дійсності" [7.-С.1].
На відміну від В. Винниченка та М. Грушевського, Ісаак Мазепа, також прихильник соціалізму, автор 3-томної праці "Україна в огні та бурі революції", вважав прихід до влади більшовиків чужонаціональною окупацією. Цей соціаліст не пішов на компроміс з більшовиками, він не захоплювався більшовизмом і не вірив в його реальність. Ісаак Мазепа вважав, що більшовицька влада буде мати негативні наслідки для українців: "Поряд з "викачуванням" із України її матеріальних ресурсів і навіть засобів продукції для піддержки московського центру, неминучим було для більшовицької політики на Україні стати на шлях національного терору... Усуваючи матеріальну базу з-під незалежного розвитку України, російська окупація з необхідністю мусить боротися проти тих політичних стремлінь українського народу, в яких би формах не виявлялися, котрі мають ціллю здійснити "право на відокремлення" [8.-С.87].
Зовсім протилежний погляд Ісаак Мазепа висловив щодо співвідношення національного та соціального в Українській революції. Того часу, коли В. Винниченко обурювався недостатньою соціалістичністю української влади, І. Мазепа звернув увагу на брак національного інтересу в діяльності еліти: "У нас на Україні через недостачу почуття історичної традиції після вибуху революції 1917 р. не тільки в народних масах, але й серед деякої свідомішої інтелігенції став рішальну ролю грати момент соціяльний, а не національний. Мовляв, вирішення соціяльних і господарських справ вирішить одночасно і проблеми національні" [9.-С.168].
Причини невдач і помилок у визвольній боротьбі українців Ісаак Мазепа, як і вищезгадані діячі революції, вбачав у недозрілому стані нації, неповноцінності її соціальної структури: "Як ми бачимо, в нашій боротьбі часів революції були помилки та невдачі, і їх було багато. Але ці помилки та невдачі випливали насамперед з загального недозрілого стану української нації, в якому її застала революція. Україна була ще не готова до великих подій. Народ, що століттями перебував у національній неволі, не міг відразу стати на власні ноги, відродитися культурно, господарськи, соціяльно. Нація, що втратила свої освічені верстви, не була в стані за один-два роки утворити потрібні кадри інтелігенції, опанувати міста, перебрати в свої руки промисел, торгівлю та всі інші ділянки свого національного життя" [10.-С.118].
М.С. Грушевський і В. Винниченко не розмежовували результати та наслідки Української революції, видаючи наслідки за результати. І. Мазепа виділив окремо позитивні наслідки боротьби та діяльності Центральної Ради:
пробудження українського народу до власного незалежного життя;
українці з етнографічної маси перетворились на сучасну націю [10.-С.119].
З огляду на названі наслідки Української революції І. Мазепа наголошував на результативності визвольної боротьби цієї доби і дав їй таку коротку характеристику: "Це дає нам підставу твердити, що Українська визвольна боротьба часів великої української революції зробила більше, ніж увесь наш попередній рух за ціле століття" [10.-С.119].
Для українського соціолога М. Шаповала таке завершення революції було цілком закономірним і логічним: "Чи це мусило так статись, чи просто ми проґавили момент, щоб взяти владу? Чи тут наша помилка, чи історична і логічна необхідність? Ніякої нашої помилки нема, це дійсно як історична, так і логічна необхідність" [11.-С.37].
На підставі дослідження соціологічного складу українського населення М. Шаповал доводив, що українці не могли змінити політичний режим, тому що не було національних кадрів, тобто еліти: "При тому, що основа суспільної організації не змінювалась, а змінювався тільки політичний режим - ми не могли претендувати на владу, бо політично активними на Україні були тільки суспільні культурні верхи, а вони були неукраїнськими. От, власне, тому політичну функцію в суспільстві на Україні мусили виконувати неукраїнські, але органічно складові частини суспільства" [11.-С.38]. За соціальним складом українське населення - переважно селянське, а інтелігенції мало небагато, тому того часу неможливо