Представники протилежного табору - самостійники - оцінювали результати революції по- іншому. Так Р. Млиновецький (Р. Бжевський, учасник національно-визвольних змагань) вважав, що українці того часу втратили свій шанс на відродження державності: "Велика нагода була безповоротно змарнована" [12.-С.384]. Також вважав змарнованими результати боротьби за відродження державності України інший свідок тих подій - В. Вакуловський [13.-С.764].

Безкомпромісно характеризував результати Української революції Д. Донцов - захоплення влади більшовиками він називав державним переворотом [14.-С.14]. Українська та російська революції мали зовсім різні цілі, різною також була їхня сутність: "Там з-поза голосних "модерних" гасел і постатей, - вже вихиляла своє криваве обличчя Московщина "опричників" Грозного, "Петрових собак" і навіть перших православно-татарських ханів в Кремлі - Іванів і Василів. Тут - на Україні, в широких масах її людності, нагло прокинувся збуджений зі сну дух Мазепи і Хмельницького, коли мільйони "хохлів" відчули, "хто вони, чиї сини, яких батьків, ким за що закуті; коли вони почали розуміти, що вони в кайданах треба рвати і кропити волю злою кров'ю одвічного ворога всякої свободи" [14.-С.15]. На думку Д. Донцова, українська еліта того часу була захоплена ідеями соціалізму, пацифізму. Проводу українців заважала боротися політика "угодовства", їхня віра у можливе "братерство" з Росією. Тому українські визвольні змагання 1917-1922 рр. закінчилися катастрофою [14.-С.24-25].

Більшість сучасних вітчизняних дослідників також не дають однозначної оцінки результатам Української революції. їхні висновки містять різні варіанти компромісу та повторюють тези учасників українського державотворення поч. ХХ ст. Тому слід звернути увагу на теоретичне підґрунтя та методологічні підходи до характеристики результатів української національно- визвольної боротьби. Так заперечення поразки Української революції учасниками тих подій можна пояснити тим, що до оцінки результатів українського державотворення вони підходили з позицій соціалізму і федералізму. У принципі вони не ставили собі за завдання створення самостійної української держави, найголовнішим для них було здійснення соціалістичних перетворень.

Сучасні ж науковці до оцінки результатів Української революції підходять начебто з позицій державництва. Здавалося б, що характеризуючи результати національно-визвольної боротьби українців поч. ХХ ст. історики незалежної України повинні говорити про поразку, адже державотворення не досягло головної мети - створення незалежної держави. Одначе більшість дослідників заперечує це, причому наводить майже ті самі аргументи, які використовували учасники державотворення поч. ХХ ст. Хоча вітчизняні науковці в дослідженнях декларують нові підходи, поглиблення наукового аналізу, закликають до концептуального переосмислення подій Української революції, їхнє державництво обмежується лише акцентуванням уваги на атрибутах державності, які здобула Україна в межах радянської держави, і факту проголошення незалежності в 1991 р. Поєднання таких державницьких підходів і традицій народницької історіографії призвело до появи компромісів у сучасній інтерпретації. До того ж сучасні науковці не визнають, що ці ідеї в українській історіографії не нові, а були висловлені ще українськими соціалістами, учасниками революції.

Наприклад, київський історик В. Верстюк доводить, що позитивні зрушення та зміни в українському житті заперечують висновки про повну поразку революції: "Якщо українська державність упродовж революції не зуміла захистити себе, то це ще не дає підстав для тверджень про повну поразку, а тим більше катастрофу" [15.-С.35].

Сучасний львівський дослідник Я. Грицак проблемі інтерпретації та визначенню причин поразки Української революції приділяє багато уваги. У статті "Українська революція, 1914-1923: нові інтерпретації" цим проблемам науковець присвятив окремий розділ "Українська революція: хто програв і хто виграв?". Не можна не погодитися із зауваженням автора стосовного того, що наукова полеміка виводилася переважно з політичних дискусій та з'ясування питання, хто винен у поразці УНР [16.-С.58].

Висновки Я. Грицака схожі на погляди українських соціалістів. Так в оцінці результатів Української революції цей історик пропонує розмежовувати короткий і довгий часовий простір. Він погоджується з тим, що ці події завершилися поразкою у короткому часовому просторі. Разом із тим, науковець нагадує, що сила українського визвольного руху примусила все ж таки визнати українців як окремий народ і рахуватися з цим фактом. Значення визнання окремішності українців полягає в тому, що навіть його формальність створювала для більшовицького уряду проблему та викликала занепокоєння: "Тому перемога більшовиків не була остаточною. На перспективу вони створили проблему, яку так і не змогли розв'язати" [16.-С.60-61].

У статті "Чому зазнала поразки Українська революція" львівський історик стверджує, що без УНР не існувала б Українська Радянська Соціалістична Республіка. Тому, робить висновок автор статті, поразка не була повною [17.-С.75]. Ці аргументи дуже нагадують роботи українських соціалістів, таких як М. Грушевського, В. Винниченка, Ю. Бачинського, І. Мазепи та інших.

Висловлюється проти однозначної оцінки результатів Української революції інший сучасний історик В. Кремень: "Звісно, Українська революція на той час не досягла своєї мети, але вона дала поштовх до внутрішнього переродження українського суспільства, перед усім світом заявила про Україну як про політичну націю. Саме на цьому фундаменті, попри всі перипетії радянського періоду і відбувався розвиток ідеї самостійної Української держави" [18.-С.5].

Ф. Солдатенко дає схожу характеристику: революція закінчилася поразкою, але започаткувала новий період українського життя як модерної політичної нації [19.-С.908].

Грабовський вважає, що без Центральної Ради й УНР далі повстанських рухів діло б не пішло, а також не можливими були б навіть відтворення такої форми державності, як