Тривалий час християнська гносеологія, трактування будови світу не мали альтернативи, а священики представляли освічену верству, що було особливо вагомим в умовах неписьменності населення через недостатньо розвинену систему освіти. До того ж, протягом декількох століть церква залишалася чи не єдиним осередком народної освіти, адже за традицією ще з часів Київської Русі при монастирях та церквах влаштовувалися школи, в яких священики навчали дітей грамоті. Заможні родини для приватного навчання дітей наймали вчителів-дяків. Лише з розвитком системи приватних та державних початкових навчальних закладів церква поступилася монополією, проте в сільську місцевість ці форми проникали повільно: там освіта залишалася у сфері впливу церкви.

Відомий український історик та політичний діяч М.С.Грушевський наголошував на негативній ролі церкви в національному відродженні в українських землях, що входили до складу Російської імперії. У роботі "З історії релігійної думки на Україні" вчений для обґрунтування своєї концепції наводить такі аргументи: 1) "бюрократизація" церкви; 2) підпорядкування церкви державній владі, яка шкодила національним інтересам українців; 4) відрив українського духівництва від інтересів народу, залучення до державної антиукраїнської політики; 5) на рубежі XVIII-ХіХ ст.ст. церква втратила вплив та своє значення в громадському та культурному житті України; 6) русифікація священства, впровадження богослужіння російською мовою; 7) втрата церквою довіри українського селянства [7, с.117-118]. Така категорична характеристика діяльності православної церкви відповідає концепції про обмежену соціальну структуру українців, обґрунтовану відомим українським громадським та політичним діячем М.Драгомановим. Саме ця характеристика українського суспільства набула поширення серед українських соціалістів.

Я.Грицак звернув увагу на місце релігії у свідомості населення XIX ст. Він стверджує, що тривалий час релігійна приналежність була єдиним засобом ідентифікації народних мас. Етнічні межі часто збігалися з релігійними, але віра могла стати перешкодою розвитку національної свідомості: "Так, наприклад, приналежність українців та росіян до однієї, православної віри утруднювала формування окремішної української національної свідомості, тимчасом як приналежність українців та поляків до різних віровизнань полегшувала самоідентифікацію перших, відмінні від польської" [8, с.14]. Дійсно, у чехів відбулось спочатку виокремлення релігійної свідомості. Естонці та латиші сповідували відмінну від росіян віру - вони належали до лютеранської церкви.

Дослідник історії релігії в Україні І.Власовський влучно зауважив, що русифікація українського духовенства не обмежувалася питанням мови богослужіння. Цей процес містив і політичні елементи. На його думку, русифікація містила в собі ідеологію російського патріотизму в трактуванні Уварова, саме - православ'я, самодержавство, народність. Тут варто нагадати, що народність малася на увазі російська [9, с.255-256]. Водночас, І.Власовський не так категорично оцінює українське православне духовенство, як М.С.Грушевський, і припускає, що не завжди русифікація здійснювалася у повній мірі. Зокрема, перешкоджало реалізації державної політики давні національні православні традиції, які зберігалися в старовинних родинах священиків, та близькість до народного селянського середовища [9, с. 286-287].

Ставить під сумнів русифікаторську діяльність української православної церкви сучасний вітчизняний вчений О.М.Ігнатуша. На його думку, в церковному оточенні, особливо нижчих рангів, дотримувалися церковної спадщини, продовжували давні традиції та не втрачали зв'язків з народом. До нашого часу дійшло чимало документів, які свідчать, що не вдалося повністю із церкви витіснити українську мову [10, с.32-33]. Варто зазначити, що на той час Російська імперія не мала таких можливостей, які б дозволили за короткий термін знищити багатовікові традиції та здійснити повну русифікацію.

Українська дослідниця І.М.Шугальова переконливо доводить, що незважаючи на цензуру, русифікацію частина української молоді, що навчалася в духовних навчальних закладах, зберігала національну свідомість та духовні зв'язки із рідним народним середовищем. Наприклад, студенти Київської, Кам'янець-Подільської, Полтавської, Чернігівської, Житомирської семінарій створювали гуртки, в яких спілкувались рідною мовою, співали українських пісень, вивчали літературну спадщину [11, с.86].

У деяких джерелах містяться свідчення, що батько українського громадського діяча й політика Миколи Міхновського священик Іван Міхновський, всупереч діючій у Російській імперії забороні, проголошував в церкві проповіді українською мовою. Відомий український науковець Ф.Г.Турченко ретельно проаналізував різні документи та погоджується з тим, що подекуди священики, зокрема І.Міхновський, використовували в богослужінні українську мову, оскільки парафіяни важко розуміли суміш мов російської та церковнослов'янської. Втім, як вважає професор, це явище не мало масового характеру [12, с.24].

Отже, такі нечисленні прояви пасивної протидії українських священиків імперській політиці дещо уповільнювали русифікацію та руйнацію національних православних традицій. Для православної церкви в українських губерніях такі факти можна характеризувати як засіб самозбереження, адже втрата духовних зв'язків з парафіянами загрожувала самому існуванню церкви. Також варто згадати такі риси, як консерватизм та відданість традиціям, властиві й селянському, й священицькому середовищу. У цьому випадку ці риси відігравали позитивну роль, оскільки певною мірою гальмували русифікацію та знищення національної свідомості. Наведені науковцями факти дають підстави для заперечення занадто категоричної думки щодо ролі православної церкви в Україні.

Дискусія щодо визначення наслідків русифікації православної церкви в Україні може тривати довго. Можна безкінечно сперечатися, наводити факти, що підтверджують, або спростовують участь православної церкви в русифікації українського населення в ХІХ ст. Проте більшість науковців погоджуються з тим, що духовенство в Україні під владою Російської імперії не стало активним учасником національного відродження. Підтримка державної політики відмежування від національного руху, пасивність священиків не дозволили використовувати той потенціал, що могла дати