Німецький дослідник А.Каппелер, порівнюючи литовську та українську національно-визвольну боротьбу, стверджує, що і литовське й українське населення Російської імперії зазнавало однакової русифікації та національної дискримінації, особливо стосовно мови та освіти. В усіх навчальних закладах українських та литовських губерній мовою викладання була російська, а національні мови заборонені. Але, як доводить А.Каппелер, литовське населення мало вищий рівень письменності, ніж українське: у 1897 р. серед десятирічних литовців вміли читати не менше 48,4% (із них 17% російською мовою), а серед українців тільки 18,9%, причому майже всі російською мовою. Як вважає цей дослідник, причини такої різниці в освіченості населення криються переважно в релігії. Адже, литовці належали до католицької церкви, а українці до православної російської. Якщо православна церква перетворилася на провідника державної політики русифікації та централізації, то литовська, навпаки, зберігала окремішність свідомості литовців та розвивала литовськомовну освіту, навіть таємно, в роки інтенсивного наступу уряду імперії на католицьку церкву та литовську мову [13, с.284]. А.Каппелер стверджує, що мовна та релігійна близькість українців Російської імперії з панівною нацією - росіянами сприяли русифікації та уповільнювали формування національної самоідентифікації та визвольного руху. Подібне уповільнення визвольних процесів німецький дослідник відзначав і в литовців, що входили до складу Німецької імперії. Різна релігійна приналежність та більш виразна мовна відокремленість українців Галичини в Австро-Угорській імперії та литовців Російської імперії сприяли прискоренню визрівання національної свідомості та визвольного руху. Причому дослідник наголошує, що дискримінація литовців (політична та мовна) з боку російського уряду була не меншою, ніж дискримінація українців [13, с.287-290].

На відмінну ролі в українському національному відродженні православної церкви в межах Російської імперії та греко-католицької звернув увагу ще М.С.Грушевський. Історик зазначав, що в Галичині відбулася націоналізація церкви, яка активно співпрацювала з національною інтелігенцією, брала активну участь у національному русі, що сприяло зміцненню зв'язків духовенства з населенням. На відміну від Галичини, в Східній Україні спостерігається зворотній процес - відхід населення від офіційної православної церкви [7, с.154].

Показовим є національний рух Буковини, яка входила до складу Угорщини. Суспільно-політичні та соціально-економічні передумови розвитку національного руху українців у цьому регіоні України було близькими до Галичини. Зокрема, в суспільстві, економіці та адміністрації провідні позиції займали румуни. Як і в Галичині, буковинські українці представляли незаможні селянські верстви, а їх участь в адміністративно-політичному житті краю обмежувалася, та натомість підтримувалися кількісно менші румуни.

Переважна більшість українського населення Буковини належала до православної конфесії. Православ'я сповідували також румуни. Проте ці церкви існували як рівноправні складові структури, з окремою організацію та власними єпископами. Отже, етнічна та релігійна ідентичність українців Буковини не збігалися, що створювало передумови для поширення впливу румунської церкви на українських православних та повторення долі православної церкви в Російській імперії. Можливо поглинання румунської та української православної церкви відбулося б, якби не рішуча позиція буковинських священиків.

Румунські церковні діячі в 1848р. запропонували проект утворення окремої румунської православної митрополії в рамках Австрії, незалежної від сербського патріарха. До румунської митрополії пропонували включити Буковину. Буковинський єпископ Євген (Гакман) виступив з гострою критикою пропозиції та розгорнув її обговорення в середовищі духовенства. Як зазначає О.Добржанський, позиція єпископа Євгена була підтримана буковинськими священиками та населенням [14, с.125-126]. На відміну від українських церковних діячів Російської імперії буковинці обрали національний шлях розвитку церкви, що дозволило їм протистояти поглинанню румунською церквою: "Церковне суперництво ставило перед ними необхідність вирішення непростого для багатьох питання: якої вони національності і чиї національні інтереси повинні відстоювати" [14, с.127].

Така діяльність буковинських священиків на чолі з єпископом позитивно вплинула на національний рух буковинців та мала такі наслідки: 1) вдалося уникнути знищення національної церкви та зберегти давні православні традиції; 2) зросла кількість українців серед духовенства; 3) формування національної ідентичності; 4) залучення до громадсько-політичної та просвітньої діяльності духовенства; 5) активізація національного руху.

На перших етапах більшість православних священиків Буковини поділяла ідеї москвофільства, брала участь у діяльності москвофільської організації "Руська бесіда". Хоча москвофіли вважали українців частиною російського народу, активна просвітницька та громадська діяльність священиків протистояла денаціоналізації українського населення Буковини та сприяла формуванню національної свідомості [14, с.152]. Одночасно в національному русі Буковини розвивалися ідеї народовства, прихильники яких на противагу москвофілам визнавали українців окремим від росіян народом та обстоювали українську мову. В результаті ідеологічної полеміки наприкінці 90 рр. ХІХ ст. народовство перетворюється на впливову силу в національному русі буковинців, а москвофільство втратило свої позиції [14, с.233]. Отже, активна діяльність духовенства Буковини значно посилила національний рух Буковини, а релігія перетворилася на його вагомий чинник.

Отже, релігійні чинники впливали на національне відродження, але цей вплив мав відмінний характер навіть у різних регіонах України. В Галичині та Буковині активна участь духівництва підсилювали національний рух, надавали йому значні переваги. В межах Російської імперії православні священики залишилися осторонь національного відродження, що у порівнянні з іншими частинами України та народами Центрально-Східної Європи послаблювало його, обмежувало можливості в просвітницькій діяльності тощо. Питання